Цього разу ніякої білизни в дворі не було. А вогонь під казаном розвели сильний — казан, наповнений по вінця великими шматками м'яса, кипів, з нього стовпом підіймалася густа пара. М'ясо вже уварилося: дух м'яса й запах вогнища лоскотали в носі, наповнили рот слиною. Тітка Бекей у новій червоній сукні, у нових хромових чоботях, запнута квітчастою хусткою, що збилася на плечі, нахилившись над вогнищем, знімала ополоником піну, а дід Момун, стоячи коло неї на колінах, перевертав головешки у вогнищі.
— Он він, твій дід,— сказав Сейдахмат хлопчикові.— Ходімо.
І сам тільки було затяг:
З рудих, рудих гір
Я приїхав на рудому жеребці,—
як з повітки виткнувся Орозкул, бритоголовий, з сокирою в руці, з засуканими рукавами сорочки.
— Ти де пропадаєш? — грізно гукнув він на Сейдахмата.— Гість тут дрова рубає,— кивнув він на шофера, що колов оцупки,— а ти пісні співаєш.
— Ну, це нам — раз, два, і готово,— заспокоїв його Сейдахмат, прямуючи до шофера.— Давай, брат, я сам.
А хлопчик підійшов до діда, що стояв на колінах біля вогнища. Він наблизився до нього ззаду.
— Ата,— сказав він. Дід не почув.
— Ата,— знову сказав хлопчик й торкнув діда за плече.
0,1 Дід оглянувся, і хлопчик не впізнав його. Дід теж був п'яний. Хлопчик не міг пригадати, щоб він бачив діда коли-небудь хоч напідпитку. Якщо й траплялося таке, то хіба що десь на поминках іссик-кульських стариків, де го-. рілкою частують усіх, навіть жінок. Але щоб так просто — такого ще не бувало з дідом. ' <
Дід подивився на хлопчика якимсь далеким, дивним, диким поглядом. Обличчя його було розпашіле й червоне, а коли він упізнав онука, ще дужче почервоніло. Воно залилося палаючим вогнем і зразу ж поблідло. Дід квапливо підвівся з колін.
— Чого тобі, га?—глухо сказав він, пригортаючи до себе онука.— Чого тобі, га? Чого тобі? — І, крім цих слів, він не міг вимовити нічого, наче йому відібрало мову.
Його хвилювання передалося й хлопчикові. —
— Ти захворів, ата? —спитав він, стривожений.
— Ні-ні. Я так просто,— пробурмотів дід Момун.— Ти йди, походи трохи. А я тут дрова, теє... як його...
Він майже відштовхнув онука від себе й, ніби одвернувшись од усього світу, знову повернувся обличчям до вогню. Він стояв навколішки й не оглядався, нікуди не дивився, заклопотаний тільки собою й вогнем. Старий не бачив, як онук його розгублено потупцявся й пішов по двору, простуючи до Сейдахмата, що колов дрова.
Хлопчик не розумів, що сталося з дідом і що коїлося в дворі. І тільки підійшовши ближче до повітки, він звернув увагу на велику купу червоного свіжого м'яса, накиданого на шкуру, розстелену вовною вниз. По краях шкури ще сочилася блідими струминками кров. Трохи далі, куди викидали непотріб, собака гарчав, уминаючи тельбухи. Біля купи м'яса сидів навпочіпки, мов брила, великий, якийсь незнайомий темнолиций чоловік. . То був Кокетай. Він і Орозкул з ножами в руках розбирали тушу. Спокійно, не хапаючись, перекидали вони розчленовані маслаки з м'ясом в різні місця на розтягнутій шкурі.
— Ласощі! А пахне ж як! — говорив басом чорний кремезний чоловік, принюхуючись до м'яса.
— Бери, бери, кидай на свою купу,— щедро пропонував йому Орозкул.— Бог дав нам із своєї череди в день твого приїзду. Таке не щодня буває.
Орозкул при цьому пихтів і те й робив, що вставав та погладжував свій тугий живіт, наче він об'ївся чимсь; і зразу було видно, що він уже добре хильнув. Важко дихав, сопів і рвучко підводив голову, щоб передихнути. Його м'ясисте, як коров'яче вим'я, обличчя лисніло од самовдоволення й ситості.
Хлопчик оторопів, холодом війнуло на нього, коли він побачив під стіною повітки рогату маралячу голову. Одру-бана голова валялася в пилюці, просякнутій темними плямами витеклоГ крови. Вона схожа була на корч, викинутий з дороги. Біля голови валялися чотири ноги з копитами, одрізані в колінних суглобах.
( Хлопчик з жахом дивився на цю страшну картину. Він не вірив своїм очам. Перед ним лежала голова Рогатої ма-тері-олениці. Він хотів тікати звідси, але ноги не слухалися. Він стояв і дивився на спотворену, мертву голову білої маралиці. Тої самої, що вчора ще була Рогатою матір'ю-оленицею, яка вчора ще дивилася на нього з того берега-добрими й уважними очима, тої самої, з котрою він подум-ки розмовляв і котру благав принести на рогах чарівничу колиску "з дзвіночком. Усе це несподівано перетворилося на безформну купу м'яса, обідрану шкуру, одрубані ноги й викинуту геть голову.
Треба було йому піти звідси, а він стояв, скам'янівши, не тямлячи,' як і чому все це сталося. Чорний кремезний чоловік, той, що розбирав тушу, вийняв з купи гостряком ножа нирку й простяг її хлопчикові.
— На, хлопчику, засмаж на жару, смачно буде,— сказав він.
Хлопчик не ворухнувся.
— Візьми! — наказав Орозкул.
Хлопчик простяг руку, не відчуваючи її; і стояв тепер, стискуючи в холодній руці ще теплу, ніжну нирку Рогатої матері-олениці. А Орозкул тим часом підняв за роги голову білої маралиці.
— Ох і важка! — погойдав він її.— Самі роги скільки важать.
Він поклав голову боком на колоду, взяв сокиру й заходився вирубувати роги з черепа.
— Оце роги! — примовляв він, з хряскотом всаджуючи лезо сокири під'корінь рогів.— Це ми дідові твоєму,— він підморгнув хлопчикові.— Як помре, поставимо роги йому на могилі. Нехай тепер скаже хто, що ми його не поважаємо. Куди вже більше! За такі роги не гріх хоч і сьогодні померти! — реготнув він, націлюючись сокирою.
Роги не піддавалися. Виявилось, не так просто їх вирушати. П'яний Орозкул рубав негаразд, і це бісило його. Голова впала з колоди. Тоді Орозкул заходився рубати її на землі. Голова одскакувала, а він ганявся за нею з сокирою.
Хлопчик здригався, щоразу мимохіть відступав, але не міг примусити себе піти звідси. Немов у кошмарному сновидінні, прикутий до місця страшною й незрозумілою силою, він стояв і дивувався з того, що оскліле, немиготливе око Рогатої матері-олениці не бережеться сокири. Не мигне, не примружиться від страху. Голова давно вже вивалялася в бруді й пилюці, але око залишалося чисте й, здавалося, все ще дивиться на світ з німим, застиглим подивом, у якому застала його смерть. Хлопчик боявся, що п'яний Орозкул влучить в око.