Дід зовсім збився з пантелику. Місця собі не знаходив. То вийде, то зайде, то сяде скраєчку, зажурившись і тяжко зітхаючи, то знову встане й кудись піде. Баба злісно бурчала на старого і шастала сюди й туди, надвір виходила, поверталася. Надворі лунали якісь невиразні, уривчасті голоси, чиясь кваплива хода, чиясь лайка,— здається, знову лаявся Орозкул, хтось плакав, хлипаючи...
Хлопчик нишком лежав і все більше втомлювався од усіх цих голосів і тупання, від усього того, що відбувалося в домі і на подвір'ї.
Він заплющував очі й, скрашуючи свою самотність, свою забутість, пригадав те, що сьогодні сталося, те, що хотілося йому бачити. Він стояв на березі великої річки. Вода текла так швидко, не можна було довго дивитися, голова паморочилась. А з того берега дивилися на нього марали. Всі три марали, яких він бачив перед вечором, тепер знову стояли там. І все повторювалося знову. З мокрої губи великого рогача впали в заводь ті ж самі краплі, коли він рвучко підвів голову од води. А Рогата мати-олениця все так само пильно дивилася на хлопчика добрими, тямущими очима. А очі в неї були величезні, темні й вологі. Хлопчик дуже здивувався, що Рогата мати-олениця може зітхати по-людському. Сумно й журливо, як його дід. А далі вони пішли собі поміж кущами тугаю. Червоні гілки хиталися над ними, і опадало червоне листя на їхні рівні, пругкі спини. Зони вийшли на кручу. Там зупинилися. Великий марал витяг шию й, перекинувши роги на спину, прогримів, немов .труба: "Ба-о! Ба-оІ" Хлопчик усміхнувся сам собі, згадуючи, як голос великого марала прокотився понад річкою довгою луною. Потім марали зникли в лісі. Але хлопчикові не хотілося з ними розлучатись, і він почав придумувати те, що йому хотілося бачити.
І знову стрімко плинула перед ним велика бистра ріка. Голова паморочилася од швидкої течії. Він стрибнув і перелетів через річку. Повільно й м'яко опустився недалечка від маралів, що й досі стояли на галечнику. Рогата мати-олениця підкликала його до себе:
— Ти чий будеш?
Хлопчик мовчав: йому соромно було говорити, чий він.
— Ми з дідом тебе дуже любимо, Рогата мати-оленице. Ми тебе давно ждали,— промовив він.
— І я тебе знаю. І діда твого знаю. Він хороший чоловік,— сказала Рогата мати-олениця.
Хлопчик зрадів, але не знав, як подякувати їй.
— Хочеш, я зроблюся рибою і попливу по річці в Іссик-Куль до білого пароплава? — несподівано сказав він.
Це він умів. Але Рогата мати-олениця нічого не відповіла на це. Тоді хлопчик заходився роздягатись і, як бувало влітку, щулячись, поліз у воду, тримаючись за лозину прибережної шелюги. Але вода,4 як виявилось, була не крижана, а гаряча, жарка, душна. Він поплив під водою, розплющивши очі, і міріади золотавих піщинок, дрібних підводних камінчиків закружляли навколо гудючим роем. Він став задихатися, а гарячий потік усе ніс його й ніс.
— Допоможи, Рогата мати-оленице, допоможи мені, я теж твій син, Рогата мати-оленице! — голосно гукав він.
Рогата мати-олениця побігла услід берегом. Швидко бігла, вітер свистів у її рогах. І зразу йому стало легше.
Він обливався потом. Пам'ятаючи, що дід у таких випадках ще тепліше закутував його, хлопчик укрився краще. У "хаті нікого не було. Гніт у лампі вже нагорів, і тому вона тьмяно світила. Хлопчик хотів устати напитися, але знадвору долинули знову якісь різкі голоси, хтось на когось кричав, хтось плакав, хтось когось заспокоював. Чути було якесь вовтузіння, тупотіння ніг... Потім біля самого вікна, ахкаючи й охкаючи, протупотіло двоє, так немов одне тягло другого. Двері, грюкнувши, розчинилися, і баба, розлючена, захекана, просто-таки вштовхнула діда Момуна в хату. Ніколи хлопчик не бачив свого діда такого переляканого. Здавалося, він нічого не тямив. Очі в старого розгублено блукали. Баба штовхнула його в груди, примусила сісти.
— Сиди, сиди, старий дурню, і не лізь, коли не просять. Перший раз у них таке, чи що? Якщо хочеш, щоб усе владналося, сиди й не совайся. Роби, що я тобі кажу. Чуєш? А ні — то зживе він нас, ти розумієш, ізживе зо світу. А куди нам на старості літ іти? Куди? — 3 цими словами баба грюкнула дверима й знову квапливо, кудись побігла.
В домі знову стало тихо. Чути було тільки, як дід хрипко й переривчасто дихав. Він сидів на приступці коло плити, стиснувши голову тремтячими руками. І раптом старий упав на коліна й, знявши руки, застогнав, звертаючись невідомо до кого:
— Візьми мене, забери мене, бідолашного! Тільки дай їй дитинку! Несила мені більше дивитися на неї. Дай хоч одне-єдине, пожалій нас...
Плачучи й хитаючись, старий підвівся й, хапаючись за стіни, намацав двері. Він вийшов, причинив за собою двері, і там, за дверима, глухо ридав, затуляючи собі рота.
Хлопчикові стало погано. Знову почало морозити. То в жар, то в холод кидало. Він хотів устати, піти до діда. Але руки й ноги не слухалися, голова налилася болем. А старий плакав за дверима, і в дворі, знову чинив бешкет п'яний Орозкул, одчайдушно голосила тітка Бекей, благали, умовляли їх голоси Гульджамал і баби.
Хлопчик пішов од них у свій уявний світ.
Знову стояв він на березі бистрої річки, а на тому березі, на галечнику, все стояли ті ж самі марали. І тоді заблагав хлопчик: "Рогата мати-оленице, принеси тітці Бекей колиску на рогах! Дуже прошу тебе, принеси їм колиску! Нехай буде в них дитинка",— а сам біг по воді до Рогатої матері-олениці. Вода не провалювалась, але й він не наближався до' того берега, а ніби топтався, біжачи, на місці.
І весь час благав, заклинав Рогату матір-оленицю: "Принеси їм колиску иа рогах! Зроби так, щоб не плакав наш дід, зроби так, щоб дядько Орозкул не бив тітку Бекей. Зроби так, щоб народилася в них дитинка. Я всіх любитиму, і дядька Орозкула любитиму, тільки дай їм свою дитинку. Принеси їм колиску на рогах!"
Причулося хлопчикові, що далеко задзвенів дзвіночок. Він дзвенів усе голосніше. То бігла по горах мати-олениця й несла на своїх рогах, підчепивши на дужку, дитячу колиску — березовий бешик з дзвіночком. Дуже поспішала Рогата мати-олениця. Все ближче й ближче дзеленчав дзвіночок...
Але що це? До дзвіночка прилучився далекий гул мотора. Десь ішов грузовик. Гудіння машини наростало все дужче, все виразніше, а дзвіночок злякався, теленькав з перебоями й незабаром зовсім загубився в шумі мотора.