Білий король детективу

Страница 48 из 63

Чемерис Валентин

— ...один телевізійний вестерн про одну міс, котра не знала, чим би зайнятись і як оживити своє одноманітне життя, — підказав Джо. — І тоді їй спало на думку вирядитись у ніч під Новий рік Санта-Клаусом і гайнути розважатися.

— Ви пам’ятаєте цей фільм?

— Маю таку професію, що доводиться пам’ятати всі способи, до яких вдаються грабіжники. Та й після кожного фільму про якийсь там оригінальний спосіб грабіжники негайно повторюють його.

— Але ж міс із того фільму була дочкою мільйонера, грабувати пішла заради розваги — надто прісним було у неї життя. А я з відчаю, що завтра чи позавтра мене викинуть на вулицю... Я не уявляла, як буду грабувати. Але про це намагалась не думати. Взяла напрокат пістолет, вбрання Санта-Клауса, вийшла з вілли І думаю: куди ж далі? З кого починати? Куди йти — не знаю, як грабувати — теж не знаю. Дивлюсь, у сусідній віллі світиться вікно. Так затишно світиться. І мене потягло на те світло, як метелика.

— І міс прийшла до мене, — сміявся Джо. — Це ж добре, що я увімкнув світло у своїй зоні ув’язнення.

— Що ж тут доброго?

— А те, що я привабив вас і ми таким чином познайомились. Але годі про сумне. Давайте краще зустрічати Новий рік. Я дуже радий, що ви прикрасили мою холостяцьку квартиру в ніч під Новий рік.

XV

Коли гостя пішла у ванну, Джо мигцем оглянув свій новорічний стіл: сухі галети, почата пляшка коньяку... Не густо, але буває і гірше. Так, гірше буде завтра, а сьогодні ще й нічого. Ось так переконуючи себе, приніс дві срібні чарочки.

Дженні, знявши грим, вийшла з ванни свіжою, усміхненою, хоч і почувалася все ще ніяково. Джо подав їй капці, бо червоні чоботи Санта-Клауса дівчина скинула. Вона була достоту як сестра: ті ж світлі очі, світле волосся, така ж струнка і пружна, з такою ж сонячною усмішкою в очах.

— Дженні, ви дуже схожі... — почав було Джо, та вона його перебила.

— Ви вбачаєте в мені тільки особу, схожу на мою покійну сестру? — В її голосі прозвучали ревниві нотки.

— Мене вразило її голографічне зображення.

— Мене теж... Після загибелі Дженні я кілька разів приходила на віллу "Двох щасливців". Едгар демонстрував свій винахід, дуже побивався за дружиною... — Помовчала, зітхнула. — Як він любив Дженні, як любив... Тому й відтворив її, як живу. Хоч я добре знала свою сестру, але привид і мене вразив. Це було неймовірно. А потім зник Едгар, і я більше не була на віллі. До речі, ви цікавились загадковою, будемо так говорити, авіакатастрофою. Чим закінчилась ваша зацікавленість?

— Вийшов на убивцю, але не вистачило доказів. — Додав по хвилі упевнено: — Потрібні докази будуть. Неодмінно.

— Професор Карл ван Гофф — страшна людина! — зненацька вигукнула Дженні. — Коли я згадую його ім’я, мені стає моторошно.

— Ви його знаєте? — здригнувся Джо.

— Особисто — ні. Але сестра дещо розповідала про нього та про його настирливе сватання... — Та не будемо про це. Сьогодні ж новорічна ніч, і годиться згадувати щось приємне.

Джо розлив коньяк по крихітних чарочках, вони цокнулись, усміхнулися одне одному, випили за старий рік, погризли сухі галети, потім непомітно вмовкли й замислились.

Першим порушив мовчанку Джо.

— У ніч під Новий рік годиться згадувати тільки хороше. І веселе. Коли б у мене була влада над вами, я велів би вам цю ніч тільки веселитися.

— Але у вас у самого сумні очі.

— Зараз будуть веселі, — Джо заусміхався. — Веселитись так веселитись! Знаєте що? Давайте танцювати. До самого ранку танцювати. Танцювати і танцювати. Наперекір усьому!

Вони танцювали до дванадцятої ночі, потім ще випили по срібній чарочці за Новий рік, бажаючи одне одному щастя, погризли галет і знову танцювали. І хоч усміхалися одне одному, але очі в обох були сумні й задумливі. Що їм принесе Новий рік?

Новий рік приніс їм вітання.

На відеоекрані раптом з’явився робот і безбарвним голосом прогудів (Джо і Дженні, урвавши танець, застигли, повернувши голови):

— Засуджений номер 3542475! Адміністрація міської в’язниці вітає вас із Новим роком і сподівається, що ви і в Новому році будете поводитися зразково й не порушувати правил ув’язнення. Адміністрація бажає вам щастя в Новому році!

Відтарабанивши це, робот зник, і екран згас.

— Засуджений номер 3542475, я приєднусь до поздоровлень адміністрації і також бажаю вам щастя в Новому році. — Повагавшись, Дженні обережно поцілувала в’язня в щоку і хотіла було звільнитися з його рук, але засуджений номер 3542475 раптом рвучко притягнув її до себе. Вони глянули одне одному в очі. І раптом — так недоречно! — почувся мелодійний дзвінок і екран засвітився. Вони злякано відсахнулися одне від одного.

На екрані з’явився інспектор КС Х’юлетт Кларнес у службовій куртці із значком "КС" на лацкані.

— З Новим роком, Джо!

— З Новим роком, інспекторе!

— Як тобі в зоні ув’язнення? Сподіваюсь, ти не скаржишся на суєту нашого життя?

— О, нарешті я діждався того, про що завжди мріяв: спокою. В зоні ув’язнення — океан вільного часу! Що тебе ще цікавить?

Х’ю зітхнув.

— Твій голос занадто бадьорий, щоб я повірив, що все о’кей. Але потерпи ще трохи. Щось придумаємо, і твоя доля...

— Із своєю долею розберуся сам!

І Джо вимкнув екран.

Дженні, скрутившись калачиком на дивані, спала.

Джо походив по кімнаті, потім прикрив дівчину пледом, думаючи, як йому повезло, що в новорічну ніч до нього прийшла така вродливиця у вбранні Санта-Клауса. Усміхнувся... Раніше він не терпів жінок, над усе ставив свою холостяцьку волю, думав, що так воно завжди й буде. А прийшла ця дівчина-і від його переконань і сліду не лишилося. Тільки тепер він відчув, яка жахлива штука самотність. Гірше за неї нічого в світі немає! Недарма кажуть: самотність ніколи не буває щасливою...

Він ходив і ходив по кімнаті, усміхався до сонної Дженні. Вона теж уві сні посміхалась. Раз по раз поправляв на ній плед, бо все йому здавалось, що вона накрита не так, як треба. А потім сів у крісло, з насолодою випростав ноги, відкинувся на спинку. Від того, що Дженні була поруч, що вона, скрутившись калачиком, спала на його дивані, йому було затишно і хороше. Так затишно і так хороше, як іще ніколи не було.

З тією думкою він і заснув, сидячи в кріслі.