Білий дикун

Страница 8 из 9

Александр Беляев

Адам не повернув автомобільного керма на крутому повороті і зненацька на повному ходу врізався в річку, здіймаючи каскади бризок. Джіпсі заскавчав од страху. Бризки, пара та бульбашки здійнялися над водою. Річка спокійно несла свої води, і тільки в тому місці, де щойно зникла машина з людиною та собакою, хвилі розходилися колами.

Анатоль заціпеніло стояв під накрапаючим дощем. Та це тривало кілька секунд, хоча вони й здалися Анатолеві нескінченними. Незабаром на поверхні води з'явився, одпирхуючись, мокрий Джіпсі, а слідом за собакою і Адам. Виринувши з води, він трьома помахами дужих рук доплив до берега. Стріпнувши, так само як і Джіпсі, з себе воду, Адам підбіг до Анатоля, посадив його собі на плечі і, не промовивши й слова, побіг до кущів.

— Тихо. Сиди. Пригнись.

Не встиг Анатоль отямитись, як па шосе почувся гул автомобіля. За кілька хвилин автомобіль з поліцейськими промчав у напрямі Мелена.

Коли машина зникла, Адам почав стрибати.

Анатоль нарешті зрозумів воєнну хитрість свого друга. Дощ змив сліди автомобільних шин, і поліцейські не помітили, де поділася машина. Цього разу вони були врятовані.

Час було подумати про сніданок. Анатоль страшенно зголоднів.

— Сиди, я скоро повернусь, — сказав Адам і пішов уздовж прибережних кущів.

Ціла година минула, перш ніж Анатоль почув Адамів посвист.

Адам ніс двох кроликів, а під полою — кілька шматків сухого дерева. Він кинув убитих кроликів, яких Джіпсі одразу ж почав обнюхувати, і заходився добувати вогонь, тручи один шматок дерева об другий. У залізних руках Адама робота спорилась. Незабаром Анатоль відчув запах горілого, показався димок, ще кілька швидких, сильних ритмічних рухів, — і спалахнуло полум'я. Анатоль смачно їв підсмажене на вогні кроляче м'ясо. Наслідуючи Адама, він розривав шматки м'яса руками.

Дощ ущух. Визирнуло сонце і висушило одяг на втікачах. Анатоль, стомлений усім пережитим, солодко заснув, Адам лежав па землі і, не зводячи очей, дивився в небо.

Нарешті над головою небо, а не гидка мертва біла стеля, де немає ні птахів, ні сонця, ні зірок, ні свіжого подиху вітерцю.

Адам мріяв про скоре побачення з горами. Хоча й не рідні, а все ж гори. І він був щасливий уперше за той час, відколи спустився з гір у долину, де живуть серед тисняви й метушні оці дивні люди, які віддають перевагу кам'яним ящикам перед просторами землі й неба.

Минали щасливі дні вільного, бродячого життя. Вдень утікачі спали в заростях біля річки, а вночі йшли на південний схід, де, на думку Анатоля, були гори.

Адам умів спати і водночас стежити за кожним звуком. Якщо Адамові здавалося, що звук загрозливий, його вуха починали ворушитися, і він прокидався. І їм щастило уникати зустрічей з людьми.

Проте доля небагато відміряла Адамові цих щасливих днів. Розпитуючи мешканців, поліція скоро встановила місце, де зник автомобіль. Переслідувачі дедалі тіснішим кільцем оточували утікачів.

Якось рано-вранці Адамові з Анатолем довелося втікати з-перед самих очей поліції. Вони сховалися в лісі і кілька годин просиділи на верхівці дерева, дивлячись крізь густе гілля на своїх ворогів, що нишпорили по лісу.

Усе важче було добувати їжу — курей та кроликів, яких Адам ловив поблизу ферм. А головне, він відчував, що їм не уникнути чіпких лап поліції, і тоді знову неволя... Сама тільки думка про це кидала Адама в дрож.

XI. КІНЕЦЬ АДАМА

Одного похмурого дня, удосвіта, Адам повертався до Анатоля та Джіпсі, несучи молоденького баранця.

Раптом він насторожився. Його вуха заворушились. Йому почувся віддалений стривожений гавкіт Джіпсі і зляканий крик Анатоля, що кликав на допомогу.

Роздуваючи ніздрі, Адам помчав до заростей чагарника недалеко від шосе, де він залишив Анатоля.

Поліцейські несли до автомобіля хлопчика, який пручався й плакав. Джіпсі захлинався від гавкоту.

Кинувши барана, Адам у два скоїш опинився коло автомобіля. Він схопив одного поліцейського за комір, підняв над головою і, розмахнувшись, швиргонув далеко в кущі.

Три здоровенних поліцейські схопили Адама. Зав'язалась боротьба. Адам відкидав їх від себе. Вони хапали його за руки і повисали на них. Один поліцейський спритним професіональним рухом намагався надіти Адамові ручні кайдани, і це йому вдалося. Та Адам розірвав пута, хоча до крові поранив собі кисті рук, і, охоплений люттю від болю, кинувся на поліцейського і вп'явся гострими зубами йому в шию. Ще одного нападника було знешкоджено... Тоді начальник невеличкого загону, бачачи, що без застосування зброї Адама не вдасться захопити, вистрілив з револьвера. Куля поцілила Адамові в плече, на якому були сліди ведмежих пазурів, і розтрощила плечову кістку.

Адам завив од болю, але й далі відбивався здоровою рукою. Однак страшенна кровотеча дедалі дужче знесилювала його.

Поліцейські знову накинулись на нього і після кількох невдалих спроб таки скували йому руки. Адам смикнув ланцюг і застогнав від болю. Його повалили, міцно зв'язали, кинули в автомобіль, де вже сидів блідий від переляку Анатоль, підібрали поранених і швидко рушили в дорогу.

Джіпсі, уривчасто гавкаючи, гнався за автомобілем, поки він не зник...

Адама посадили в камеру для буйних божевільних. Стіни кімнати були оббиті м'якою повстю, на вікнах — грати. Важкі двері — на залізному засуві.

Адамові зробили перев'язку і залишили на самоті. Він ричав, гатив у двері, погнув грати на вікні. Адам шаленів цілий день, а вночі так вив, що навіть звиклі до всього санітари тремтіли.

На ранок він притих. Але коли йому, не наважуючись ще зайти, подали крізь віконце в дверях сніданок, він випив тільки трохи чаю, а їжу викинув у коридор.

Адам кричав і, немов звір у клітці, безупинно ходив, важко зітхав і час од часу голосно й протяжно кликав Дездемону, Анатоля, Джіпсі... Іноді звав і Лікорна.

Він був самотній, зовсім самотній у цьому тісному ящику, де було так мало повітря для його легень і куди сонце зазирало тільки через товсті грати, кидаючи на білу стіну ґратчасту тінь.

На третій день Адам затих. Він перестав ходити. Сів долі в кутку спиною до світла, сперся підборіддям на зігнуті коліна і немов задубів. Він уже нікого не чіпав. До нього заходили лікарі і вчені, та він сидів мовчки, не відповідаючи на запитання і не рухаючись. Як і раніше, він нічого не їв, тільки спрагло пив.