ні, хазяїн тихо підходить, гладить Біма, той ледь-ледь трепетно здригається:
Добре, добре, хлопчику. Добре. — І бере за нашийник. — Уперед… Уперед…
А Бім не може — нема сили.
Вперед… Вперед… — тягне його Іван Іванович.
Бім пішов! Тихо-тихо… Залишається зовсім мало — здається, невідоме поряд. Але раптом рішучий різкий наказ:
Уперед!!!
Бім кинувся. Враз із шурхотом випурхнув перепел. Бім рвонув за ним і-і-і… погнав, пристрасно, чимдуж.
Наза-ад! — крикнув хазяїн.
Та Бім нічого не чув, вух наче й не було.
Наза-ад! — І свисток. — Наза-ад! — І свисток.
Бім біг доти, доки не загубив перепелячого сліду, а потім, веселий і радісний, повернувся. Але що ж це таке? Хазяїн похмурий, дивиться суворо, не пестить. Усе було ясно: немає нюху в його друга! Нещасний хазяїн, — Бім якось обережненько лизнув руку, виказуючи цим зворушливий жаль до явної спадкової неповноцінності найближчої йому істоти.
Хазяїн сказав:
Та ти зовсім не про те, дурнику. — І веселіше: — Ану ж бо, почнемо, Біме, по-справжньому. — Він зняв нашийник, начепив другий (незручний) і пристебнув до нього довгий ремінь. — Шукай!
Тепер Бім розшукував запах перепела — більш нічого. А Іван Іванович спрямовував його туди, куди перемістився птах. Бімові було невтямки, що його друг бачив, де приблизно сів перепел після ганебної втечі (нюхом, звичайно, не чув, а бачити — бачив).
І ось той самий запах! Бім, не помічаючи ременя, звужує човника, тягає, тягне, підняв голову і тягне верхом… Знову стойка! На тлі призахідного сонця він напрочуд красивий — це не кожен і зрозуміє. Тремтячи — хвилювання, Іван Іванович узяв кінець ременя, міцно закрутив на руку й тихо наказав:
Вперед… Вперед.
Бім пішов на підводку. І ще раз на мить зупинився.
Вперед!!!
Бім так само кинувся, як і вперше. Перепел тепер спурхнув з пружним скрекотом крил. Бім знову нерозважливо кинувся був наздоганяти птаха, але… ривок ременя змусив його відскочити.
Назад!!! — крикнув хазяїн. — Не можна!!!
Бім, перекинувшись, упав. Він не зрозумів — за віщо так. І тягнув знову до перепела.
Лежати!
Бім ліг. І ще раз усе повторилося, вже на іншого перепела. Але тепер Бім відчув ривок ременя раніше, ніж перед цим, а коли почув — ліг і тремтів од хвилювання, пристрасті й водночас від смутку й печалі: про це промовисто свідчив його вигляд — від носа й до хвоста. Аже так боляче! І не лише від жорстокого, бридкого ременя, а ще й від шпичок усередині нашийника.
Ось так, Бімко, нічого не вдієш — так треба, — Іван Іванович, гладив Біма.
Від цього дня й почався справжній мисливський собака. Від цього ж дня Бім зрозумів, що тільки він, тільки він один може взнати, де птах, — хазяїн безпорадний, а ніс у нього причеплений тільки для годиться. Почалася справжня служба, в основі її лежали слова: не можна, назад.
А потім, — ех! — потім рушниця! Постріл.
Перепел пада, мов ошпарений окропом.
І наздоганяти його, виявляється, зовсім не треба, його тільки знайти, підняти на крило й лягти, а решту зробить друг.
Гра на рівних: хазяїн без нюху, собака без рушниці.
Так тепла дружба й відданість ставали щастям, тому що вони розуміли один одного і кожен не вимагав від другого більше, ніж той може — В цьому основа, сіль дружби.
У два роки Бім став чудовим мисливським собакою, довірливим і чесним. Він знав уже близько ста слів, що стосувалися полювання і дому: нехай тільки скаже Іван Іванович: "Подай" — буде зроблено; скаже він: "Подай капці" — подасть, "Неси миску" — принесе, "На стілець!" — сяде на стілець. Та що там! По очах уже розумів: добре дивиться хазяїн на людину, і Бімові вона — знайома з тієї ж хвилини; неприязно зиркне — і Бім часом аж загарчить; навіть лестощі (лагідні лестощі) він уловлював у голосі чужого. Але ніколи й нікого Бім не вкусив — хоч на хвіст наступи. Гавкотом попередити уночі, що до вогнища підходить чужий, — будь ласка, але щоб укусити — нізащо. Така вже інтелігентна порода.
Щодо інтелігентності, то Бім умів навіть так: навчився сам, дійшов своїм розумом, дряпатися в двері, щоб відчинили. Бувало, захворіє Іван Іванович і не йде з ним гуляти, а випускає самого. Бім трохи побігає, впорається, як і належить, і поспішає додому. Подряпає в двері, ставши на задні лапи, стиха поскавулить прохально, і двері відчиняються. Хазяїн, важко чалапаючи по прихожій, зустрічає, ласкаво гладить і знову лягає в постіль. Це коли він, літня людина, занедужував (до речі, хворів він дедалі частіше, чого Бім не міг не помітити). Бім твердо засвоїв: подряпай у двері, тобі відчинять неодмінно; двері й існують на те, щоб кожен міг зайти: попросися — тебе впустять. Із собачої точки зору це було вже тверде переконання.
Тільки не знав Бім, не знав і не міг знати, скільки потім буде розчарувань і біди від такої наївної довірливості, не знав та й не міг знати, що є двері, які не відчиняються, хоч би скільки в них дряпався.
Як воно там буде далі, невідомо, але поки що лишається сказати одне: Бім, пес із видатним чуттям, так-таки й лишився сумнівним — свідоцтва родовідної не видали. Двічі Іван Іванович виводив його на виставку: знімали з рингу без оцінки. Отож — ізгой.
І все одно Бім — не спадкова нездара, а чудовий, справжній собака: він почав відчувати птаха з восьми місяців. Та ще й як! Хочеться вірити, що перед ним відкривається гарне майбутнє.
РОЗДІЛ 2
Весняний ліс
На другому сезоні, тобто на третьому році від Бімового народження, Іван Іванович познайомив його і з лісом. Це було дуже цікаво і собаці, і хазяїнові.
В лугах і на полі — там усе ясно: простір, трава, хлібні ниви, хазяїна завжди видно, ходи човником, шукай скрізь навкруг себе, знаходь, роби стойку і жди наказу. Чудово! А тут, у лісі, зовсім-зовсім інша річ. Була провесінь.
Коли вони прийшли вперше, вечірня зоря тільки-но займалася, а поміж дерев стояли уже сутінки, хоча листячко ще й не з'явилося. Усе внизу в темних барвах: стовбури, торішнє темно-коричневе листя, брунатно-сірі сухі стебла трав, навіть плоди шипшини, густо-рубінові восени, тепер, перезимувавши, здавалися кофейними зернами.
Віття стиха шуміло від вітерця, ріденько й голо; гілляки начебто обмацували одна одну, злегка торкаючись то кінцями, а то серединою сучків: чи живі ж? Вершечки стовбурів ледь-ледь погойдувалися — дерева здавалися живими навіть і безлисті. Усе було таємничо-шурхітним і густо-запашним: і дерева, і листя під ногами, м'яке, з весняним духом лісової землі, і кроки Івана Івановича, сторожкі й тихі. Його черевики також шурхотіли, а сліди пахли значно дужче, аніж у полі. За кожним деревом щось незнайоме, таємниче. Тому ж ото Бім і не відходив від Івана Івановича далі як на двадцять кроків: пробіжить уперед — ліворуч, праворуч, — і мчить назад, і зазирає в обличчя, запитуючи: "Чого ми сюди попали?"