Удвох вони почали шукати, кликати, свистіти, але Чорновух уже не міг їх почути. Хрисан Андрійович майже бігом подався до Клим а, розбудив його.
Та привів, привів, — басив той хрипло й невдоволено. — Після півночі пришів, не хотів тебе будити… Хочеш, сліди свої покажу. А ти ось мене розбудив, розтривожив. Як думаєш: по-людськи ти робиш чи ні? Та й пес твій пе годиться для полювання. Нащо він мені здався — ніколи не братиму його.
Хрисан Андрійович не захотів сперечатися: з оцим тільки зв'яжися.
Вони обійшли з Альошею усе село, городи, були на колгоспному дворі (чи не в собак, бува, гостює Чорновух). Ні, ніхто не бачив Чорновуха. Пропав Чорновух.
Отож Клим побив його, — здогадався Хрисан Андрійович. — Забіг Чорновух.
А в Альоші серце краялося від жалю й горя. Він почав роздивлятися настил на ґанку: сліди вже висохли, але місце, де лежав Чорновух, лишилося помітним. Альоша нахилився і враз із криком кинувся до хати:
Татусю! Кров!
Той вибіг, придивився: там, де лежала голова Чорповуха, зосталися висохлі плямки від слини, змішаної з кров'ю.
Звір! — сказав Хрисан Андрійович. Подумав і застеріг Альошу: — Гляди не зв'язуйся з отим чоловіком — лиха наберешся. Ось що: ходімо-но Чорновуховим шляхом — тільки так він зробить.
Вони дісталися до автобусної зупинки, по дорозі кличучи й вишукуючи Чорновуха, довго там очікували та й повернулися додому. Догадувалися, що коли йшов сюди, то тепер він уже далеко-далеко. Цього дня вони проходили неподалік від стогу, де відлежувався Бім, їхній Чорновух.
Увечері Альоша кілька разів виходив на ґанок, чекав, кликав. А потім повернувся в сіни, сів коло собачої будки, напханої сіном, і заплакав, одверто, по-дитячому, схлипуючи й розмазуючи рукавом песлухняні сльози.
Хрисан Андрійович почув. Вийшов у сіни, ввімкнув світло.
Е, та ти неначе той? — здивувався він.
Той, — відповів Альоша, здригаючись.
Батько провів шкарубкою, дерев'яною долонею по синовому волоссю й промовив:
Це добре, Альошо… Душа в тебе є, хлопчику…
Вийшла й Петрівна.
Шкода Чорновуха? — спитала вона.
Шкода, матусю!.. Шкода…
Ой, горе яке, батьку, — схлипнула вона. — Що ж тепер вдієш, Альошенько… Так тому й бути… Шкода…
…А в цей саме час Бім уже лежав під лавкою павільйончика автобусної зупинки.
Лежав і ждав. Ждав він тільки одного — коли розвидниться.
РОЗДІЛ 13
Лісова лікарня. Тато з мамою. Гроза в лісі
Тільки-но зайнявся світанок, Бім спробував підвестися, але це було нелегко, майже неможливо. Головне, важко розігнутися з бубличка: щось застигло тепер усередині й нібито склеїло там. Сяк-так, не по-собачому, він спочатку витяг одну задню ногу, мов курка з-під крила, потім — другу, вперся обома об стіну й виповз із-під лави. Трохи полежав і поповз із павільйону. Сів. Набряклим ногам полегшало. Терплячи біль і приглушуючи його легеньким скавулінням, якось у собі, він пішов — спочатку важко, черкаючи лапами об землю, потім усе впевненіше й впевненіше.
Спробував потрошку підтюпцем — так біль у грудях менший. І ось він поволі потрюхикав і потрюхикав уперед. Збоку, звичайно, здалося б, що собака і не біжить, і не йде, а перебирає ногами, майже не ворушачи тілом. Так Бімові легше. Він відчув, що йому взагалі полегшало від трав і від руху. І він дріботів та дріботів бровкою шосе.
Ішов лівим узбіччям, навпроти зустрічних автомобілів. Він, безперечно, не знав "Правил вуличного руху на дорогах СРСР", і ніякої логіки чи цілеспрямованості, як могло здатися зустрічним шоферам, у його законному русі не було — просто інстинкт підказував: цим узбіччям мене везли сюди, цим самим узбіччям піду й назад.
Люди, що мигтіли у віконцях автомобілів, неодмінно думали: "Розумний же який собака — додержується правил руху. Але хворий". Насправді ж тут ніякого особливого розуму й не потрібно було, аби підтвердити, що відповідна стаття правил задовольняє вимоги безпеки.
Довго дріботів Бім — може, три, може, чотири години (із зупинками та відлежуваннями — більше, звичайно). Швидкість його не перевищувала швидкості пішохода, можливо, була ледь-ледь навіть більшою. І це вже добре!
Та ось він, несподівано для самого себе, впізнав ту самісіньку автобусну зупинку, на якій вони завжди виходили з Іваном Івановичем перед початком полювання: Впізнав!
Біля павільйону стояли люди, чекаючи автобуса. Бім затримав ходу, не доходячи до них, ї повернув ліворуч, на ту дорогу, якою часто ходив на полювання. Хтось засвистів йому вслід, хтось залюлюкав, хтось гукнув: "Скажений!" Бім не звертав уваги. Він навіть намагався прискорити ходу, пробуючи бігти чвалом, але це йому не вдалося, швидкості не додав, а тільки стало ще важче.
Головне — туди. Туди, де, можливо, був недавно або скоро буде Іван Іванович. Туди, вперед.
Бім трюхикав до лісу. На узліссі він зупинився, оглядівся й пішов у ліс. Недалечко одразу ж знайшов знайому галявинку і став біля пеньочка мов укопаний. Постояв, перевірив носом навкруг, не сходячи з місця, обійшов той пеньочок, обнюхуючи при самій землі. І раптом якось рішуче ліг біля пеньочка на опале листя: тут, ось тут завжди сидів Іван Іванович перед полюванням. Бім витягнув голову і терся, терся нею об жовте листя, на тому місці, де стояли колись ноги його друга, хоча всякі запахи давно вивітрились.
А день той був теплий-теплий!.. * * *
Буває пізньої осені, навіть і після заморозків, повернеться літо й зачепить осінь вогняним хвостиком. І осінь розтане, розніжиться й притихне, мовби ласкавий собака, якого гладить жінка. І тоді ліс запахне прощальним ароматом опалого листя, рубіновими плодами шипшини і бурштином барбарису, терпким і гострим, як перець, копитняком, ніким не займаним білим грибом, який уже розвалився, просочився водою, але все ще запашний і нагадує про минулі погожі дні; і попливе лісом усміхнений добрий дух від сосни до берези, від берези до дуба, а той відповість могутніми пахощами сили, міцності лісової і вічності. У пахощах лісу є щось вічне і невигубне, особливо відчутне у теплі, м'які й лагідні прощальні, останні дні пізньої осені; вона вже пережила нудні дощі, злющі наскоки заморозків і набридливих голок інею, що обгорнули геть-чисто все: це вже відійшло, це вже у минулому. І ніби осінь, засинаючи, бачить сон про літо, а нам показує свої божественні видіння в усій величі одухотвореної краси і в животворних пахощах землі. Благо тому, хто зумів усе це увібрати в себе з дитинства і проніс через життя, не розхлюпавши ні краплини з дарованого природою джерела порятунку душі!