Йозеф спробував відвести її руки від своїх очей, але вона міцно при ти сл а їх і спитала:
— Ти не хочеш почути, що було далі?
— Хочу,— відповів він.
— То не розплющуй очей і дай мені закурити.
— Тут, у лісі?
— Так, тут, у лісі.
— Візьми сигарету в кишені сорочки.
Йозеф відчув, як вона, затуляючи правою рукою йому очі, лівою розстібнула кишеню на його сорочці й витягла з неї пачку сигарет та сірники.
— Я й тобі дам закурити,— сказала вона.— Тут, у лісі. Мені тоді якраз минув п'ятий рік, і я була така мила
дитина, що мене навіть на машині розпещували, пхали мені в рот ласощі, а коли зупинялися на перепочинок, мили милом. По машині стріляли з гармат і з кулеметів, але не влучили в нас. Ми їхали довго, я добре не знаю, скільки, але напевне не менше, як два тижні. А коли зупинялися на ніч, то чоловік, що не дав мені погратися в гру "Він так наказав*, брав мене з машини, загортав у ковдру і клав біля себе на сіно, на солому, а часом на ліжко й казав* "Зви мене татом". Я не знала, що таке "тато", бо на того чоловіка в гарному мундирі завжди казала "папо". Та потім навчилася казати "тату",, так я звала тринадцять років чоловіка, що не дав мені погратися в ту гру Тепер я мала ліжко, ковдру й матір. Вона була сувора, але любила мене, і я прожила дев'ять років у їхньому чистому будинку. Коли я пішла до школи, священик сказав: "Гляньте, хто в нас тепер є—справжня, справжнісінька маленька язичниця". Всі діти засміялися, бо вони не були язичниками, а священик додав: "Але ми швидко зробимо з нашої маленької язичниці, з. нашого милого ягнятка маленьку християнку". І вони зробили з мене християнку. Ягнятко було слухняне й щасливе, танцювало, скакало на одній нозі, грало в м'яча, стрибало через мотузку й дуже любило своїх батьків. А потім настав день, коли в школі було пролито трохи сліз, виголошено кілька напутніх промов, кілька разів нагадано, що переступлено важливий поріг у житті, і ягнятко пішло в науку до кравчині. Воно вчилося там вправно орудувати голкою і ниткою, а мати вчила його прибирати, пекти й варити, і всі люди в селі казали: "Ну, ця колись вийде за принца, більше ніхто їй не до пари". Та одного дня в село приїхала дуже велика й дуже чорна машина, яку вів бородатий чоловік. Машина спинилася на сільському майдані, і чоловік спитав, не вилазячи з неї: "Скажіть, будь ласка, де живуть Шміщі?" Люди відповіли йому: "Шміців у нас багато, котрі вам потрібні?" Чоловік за кермом сказав: "Ті, що мають дочку-приймачку". Тоді люди пояснили йому: "Ну, то вам потрібен Едуард Шміц, він живе он там, бачите, зразу за кузнею, та хата, що перед нею росте самшит". Чоловік подякував і поїхав далі, а всі люди пішли за ним, бо до Едуарда Шміца від сільського майдану було не більше, як п'ятдесят кроків. Я сиділа в кухні й перебирала салат. Я любила цю роботу: обрізала листя салату, погане викидала, а гарне клала в друшляк, де його набиралася ціла купа, чистого й зеленого. Мати саме сказала мені: "Не журися цим, Маріанно, хлопці не винні, що вони стають такі в тринадцять-чотирнадцять років, а деякі вже й у дванадцять, природа вимагає свого, з нею не так легко боротися".— "Я не тому журюся",— мовила я. "А чому?" — спитала мати, і я відповіла їй: "Я згадую свого брата, як він висів над дверима, а я сміялася, бо не знала який то був жах... А він же був нехрещений". Не встигла мати щось сказати на це, як двері відчинилися — ми не почули, як у них постука ли,— і я зразу впізнала її. Вона була така сама білява й висока і носила елегантний капелюшок, тільки вже не мала синього мундира. Вона кинулась до мене, розгорнула обійми і сказала: "Ти — моя Маріанна... Хіба голос крові нічого тобі не каже?" На мить ніж завмер у моїй руці, тоді я обрізала ще один листок салату й відповіла: "Ні, голос крові нічого мені не каже" —"Я твоя мати",— мовила вона "Ні,— запе речила я,— ось моя мати. Мене звуть Маріанна Шміц.— По мовчавши хвилю, я додала: —"Він так наказав", і ви накину ли мені зашморг на шию, шановна пані". Кравчиня навчила мене, що таким жінкам треба казати "шановна пані".
Вона кричала, плакала і пробувала обняти мене, але я тримала ножа перед грудьми гостряком уперед. Вона говори ла про гімназію і університет, кричала і плакала, але я вибігла через задні двері на город, а звідти полем примчала до священика й розповіла йому все. Він сказав: "Вона твоя мати, природне право — це природне право, і поки ти не станеш повнолітньою, закон на її боці. Погані справи". Я за перечила йому: "Хіба вона не втратила це право, коли грала ся в гру "Він так наказав"?" І священик знов сказав: "Ти хитре дівчисько, добре запам'ятай цей доказ" Я запам'ятала цей доказ і завжди наводила його, коли вони торочили мені про голос крові. Я щоразу відповідала їм: "Я не чую голосу крові, просто не чую". Вони дивувалися: "Не може цього бути, такий цинізм протиприродний".— "Ні,— заперечувала я,— протиприродне інше* "Він так наказав". Вони відповіда ли* "Але ж це було більше ніж десять років тому, і твоя мати кається, що вчинила так". А я казала: "Є вчинки, яких не можна спокутувати каяттям".— "Невже ти хочеш бути невблаганнішою за самого бога, що судить нас?" —питала вона. "Я не бог,— відповідала я,— і не можу бути такою милосердною, як він" Я лишилася у своїх батьків, та одного не змогла вибороти: тепер моє ім'я та прізвище не Маріанна Шміц, а Маріанна Дросте, і я почуваю себе так, наче в мене вирізано якийсь орган. Я й далі згадую,— тихо додала вона,— свого маленького брата, якого примусили гратися в гру "Він так наказав"... Ти й досі вважаєш, що є щось страшніше за Це, таке страшне, що мені не можна його розповісти?
— Ні, ні, Маріанно Шміц,— сказав Йозеф,— я тобі все розповім.
Маріанна відтулила йому очі, він випростався і глянув на неї. Вона намагалася не всміхатись.
— Такого страхіття твій батько не вчинив би,— сказала вона.
— Так,— погодився Йозеф,— такого страхіття він не вчинив би, але вчинив щось доволі страшне.
— Ходімо,— мовила Маріанна,— розкажеш мені в машині, вже скоро п'ята, і їм доведеться чекати на нас. Коли б у мене був дідусь, я б не примушувала його чекати, а якби ще він був такий, як твій, я б для нього зробила все.