Бідний Толь!..
…………………………………………………………………………….
Це було 27 червня, а вечором Толь несподівано заявився "додому" в зовсім надзвичайному настрої, в самому що не в чудернацькому настрої, який я можу змалювати хіба тільки зовні, а не розписати перед вами як слід; в настрої, що його можна порівняти хіба тільки з настроєм п'яного.
— Що з тобою, — питаю, — ти п'яний?
— Ні я не п'яний... — Толь схвильовано загріб рукою чуприну,— йди ти к чорту! Від сьогодні я вас і знати не хочу нікого, паскудники, ганчірники! Які ви всі... пошленькі і дрібні. Ех! ти понімаеш... ти знаєш... іду я вулицею, — нудьга така, спека, здається — ліг би на саме дно Чорного моря, й лежав би аж до самого другого пришестя, лежав би, щоб тільки не човгати ногами по цьому треклятому нудному місті, під нестерпучо тяжкою спекою, по цьому запаскудженому мішку... Бамкає дзвін на костьолі, що, знаєш, там — біля гори Мітрадат; як по мертвому бамкає... Зроду я не був у костьолі і вперше чую, як бамкає той гунявий католицький дзвін. А дай, думаю, зайду... і щоб ти думав... Та чи можеш ти щось подібне уявити собі, ти, що звик розрізати все ножем своєї дурної логіки, аналізувати; — ти — прихильник усяких математичних залізних істин і шукач біологічних причин навіть там, де їм немає, місця; чи можешь ти заглянути в глибину, в корінь того, про що тобі зараз скажу?.. Ех!!!
І від лишку енергії Толь хряпав себе об коліно п'ястуком, підкреслюючи тим всю абсурдну протиречність свовї тиради проти біологічних причин.
— Заходжу я в костьол. При вході там якась чортовинка стоїть перед образом, у ту чортовинку поляки вмачають пальці і прикладають до лоба, до грудей... Та це не важно, зрештою, важно те, що заходжу я... мовчи, мовчи, я знаю, що скажеш ти, наплював я на те; уже десять років, як я був у церкві і взагалі в якійсь божниці... Стою і чую... Ах, що чую я! Під гуняві містичні звуки органу співав голос! власне дна голоси — другий тенор, але перший... Ах оцей перший голос, цей глибокий дівочий голос, — він і досі бринить у моїх вухах.
Він бринітиме доти, доки існую я, доки знайду її я, доки побачу її... А я побачу її. Це королева! І не дорівнює їй жодна в своїй красі ні з колишніх, ні з теперішніх, ні з майбутніх королев землі, богинь землі і неба. Що Рафаель? що да Вінчі?! Що, зрештою, всі ваші закони й теореми проти людського серця, проти дивної, непереможної сили цієї дивної жінки, розумієш — дивної жінки. Під шовкові, вдумливі звуки органу виплив передо мною образ її. Я знайшов її! Мені давило груди — так роздалося бентежне серце мов, І я мало не крикнув—дико, божевільно, як кричить людина, вперше побачивши світ.
— Прийшла! Ти прийшла! Я шукав тебе і таки знайшов тебе... О, де був я... Це перший момент в моему житті і перша "вона" в моєму житті; ніколи не припускав я можливості подібного, а тепер увірував. Подібний момент був лише один — коли я втік з-під розстрілу й побачив сонце, але й він поблід перед цим...
Я побачу її! Я заговорю до неї і візьму за руки її, о...
— Ну думаю, пропав Толь, погиб. А Толь продовжував, лише екзальтація трохи спала:
— Ридав орган... Сидять католики й моляться своему богові, а я... своєму. А як заспівали "Аве, Марія", не витримав, напруження і піднесення дійшло кульмінаційної точки... Ти знаєш! Цей образ, цей голос!.. Одрубай мені голову, але я певен, що власниця його — це безподібне, ще не описане ніким і ніколи втілення всього, що тільки в найліпшого в жінці. В одній особі, я відчув це так, як не відчував п'яниця сили алкоголю, як не відчував немовля сили першого проміння сонця...
Знову екстаз; Толь не знаходив слів і не було в його мові ні логіки, ні послідовності—був дикий сатанинський інстинкт, інстинкт сліпий. Ну, думаю, кінець, кришка — погиб Толь. Але це був тільки початок.
Толь уже не міг говорити, відчинив вікно і дихав на всі свої міцні двадцятилітні груди. Далеко на тлі моря і неба жевріла червона смужка, як палкі губи юної дівчини, а море знадливо, мрійно дихало, тихо гойдало грудьми й шуміло під скелями свою південну жагучу пісню, пісню кохання. Толь заспівав, Толь приєднав свій голос до моря.
Як він співав! Взагалі Толь чудово співав, але так — вперше: мушу признатись я ніколи не думав, щоб Толь колись так заспівав. Слова бились об стінки кімнати, кидались, бриніли на шибках вікон і знайшовши відчинене, відлітали туди — до моря, поривні й дужі. Під вікном зібралась юрма слухачів і, коли Толь скінчив, заплескали в долоні. Актор відповів ширим і веселим вибухом сміху.
Пізно ліг Толь спати з єдиним жаданням встати з сонцем і піти знов до костьолу, познайомитися з нею, хоч би там що, а заговорити з нею... Це буде, це мусить бути! О, він побачить її. він обов'язково побачить її... її!
Які безглузді думки лізуть у голову на оцій безглуздій горі Мітрадат. Чортова Керч! Чом я не обминув тебе тридцятою дорогою? Толь, як учадів, не помічав ні дня, ні ночі, ні друзів, ні ворогів: для нього — всі друзі і всі вороги.
— Толь, поїдемо звідціль... поїдемо на Кубань, потім у Тифліс, на Закавказзя... Це ж наша мета, Толь...
Толь мовчав. Сиділи ми над морем, ніби на чийомусь похороні.
— То ж наша ціль, Толь... пам'ятаєш...
Але на всі мої знадливі слова Толь лише огризнувся, встав і пішов геть. Знову туди...
Проклята Керч!
***
Ні другого, ні третього дня Толеві не пощастило побачити свою милу. Він регулярно приходив до костьолу, ставав збоку, хоч можна було сісти, і, як вірний пес, вистоював усю відправу та все позирав — коли зійде "вона". Але вона не сходила; голос, цей магічний голос, дзвенів як і вперше, тягнув бідолашного Толя і тримав як на мотузку, але її не було, наче крізь землю провалювалась, чи може й жила там — на хорах.
Почуття Толеве росло й ширилося з катастрофічною швидкістю і, не маючи виходу, несло за собою катастрофічні наслідки. Вже четвертого дня Толя не можна було пізнати., похмурнів, одбився од їжі. став нервовий і до всього — нібн сновида якийсь.—серед ночі ні з сього ні з того вставав і роздягнений ішов кудись. А на ранок із синіми смугами під очима йшов до костьолу. Дні, коли в костьолі не було служби, Толь просиджував на камені над морем, на горі Мітрадат.