А я, брате, на цьому суді зрозумів, що правдиве завжди переможе. Чекаю на тебе й Риту.
До речі, геть позабув. На Іркутській ГЕС перекрили греблю, щоб підвищити рівень води в Іркутському морі. А в нас на Ангарі вода відразу дуже впала, і я побачив на дні річки гребені руди. Це, мабуть, вихід руди на поверхню".
Коли б Павлик одержав цього листа на день раніше, він одразу ж побіг би до матері. Адже вона так чекала вітання від Гліба. А зараз вона в кіно з оцим Валентином Сергійовичем.
Павлик повернувся додому, поклав батьків лист на видному місці й пішов собі. Він гуляв містом і мріяв, як він викличе Валентина Сергійовича на змагання з плавання й випередить його. Або краще він викличе його на силову боротьбу і якоюсь хитромудрою підніжкою переможе його. І всі йому плескатимуть: і Нанба, і Гамарджоба, і мати.
* * *
Рита прийшла з кіно і відразу заходилася читати Глібів лист. І раптом вона прочитала цілий рядок про себе, той самий рядок, на який вона так довго чекала!
Але й не це було найголовніше. Найголовніше було в іншому.
"До речі, геть позабув,— писав Гліб.— На Іркутській ГЕС перекрили греблю, щоб підвищити рівень води в Іркутському морі. А в нас на Ангарі вода відразу дуже впала, і я побачив на дні річки гребені руди. Це, мабуть, вихід руди на поверхню".
"Дурний Гліб, дурний Гліб! — подумала Рита.— Він не здогадався, що основні поклади руди на дні Ангари. Тому він і не міг так довго їх знайти".
Рита вискочила у двір.
— Гамарджобо! — закричала вона.— Куди побіг Павлик?
— Не знаю. А що сталося?
— Нічого не сталося,— відповіла Рита.— Просто ми сьогодні відлітаємо додому. За півгодини треба поїхати, щоб устигнути на вечірній літак.
Старий Гамарджоба не розпитував: якщо нічого не сталося — то й не сталося. Хоча він-бо розумів: сталося щось дуже важливе й добре. Він одразу ж побіг ловити для Рити й Павлика таксі.
Коли він повернувся на таксі, Рита й Павлик очікували його на вулиці. їхні валізи стояли поряд.
— Навіть не посиділи перед дорогою,— сказав дідусь.— Сучасна хапанина.— Він поцілував Риту, поцілував Павлика, і ті поїхали.
— Будь ласка, якнайшвидше,— сказала Рита шоферові,— Ми спізнюємося на літак.
— Єсть якнайшвидше! — відповів шофер і дав повний газ.
Але тієї миті пролунав пронизливий міліцейський сюрчок, машина притьмом зупинилася, і перед ними постав обурений старшина Нанба.
— Товаришу водій,— сказав Нанба.— Чому перевищуєте швидкість?
— Дорогий Вано,— відповів шофер,— люди спізнюються на літак.
— Я тобі не Вано, а старшина міліції.— Нанба зазирнув у машину й побачив там Риту і Павлика.
Рита не дивилася на Нанбу, а Павлик йому усміхнувся як знайомому.
— Ми спізнюємося на літак,— сказав Павлик.— Ми відлітаємо до тата!
— Як особа офіційна я не беру цього до уваги, виправдання у шофера немає.— Нанба зняв кашкета.— Але як людина я все чудово розумію. Їдьте, хай буде, що я нічого не бачив. Щасливої дороги!
Коли вони трохи від'їхали, шофер сказав:
— Звір на службі, а серце має добре. Я з ним на фронті був. Цікаво. Воював, воював, жодного абхазця не зустрів. І раптом довідався, що в сусідньому батальйоні теж абхазець воює. Рік не розмовляв абхазькою. Кажу комбатові: "Дозволь поговорити з земляком". Дозволив, тільки каже, на військові теми ні-ні — фашисти підслуховують. Підкликали мені абхазця до телефону, і це виявився Вано Нанба. Цікаво. Ми обидва з радощів мало не заплакали. Ніяк не можемо наговоритися. Ну, і, звісно, про наступ поговорили. А фашисти, кажуть, нашу розмову на плівку записали й Гітлеру надіслали, щоб там розгадали таємницю нового шифру радянських. Цікаво. Ніхто нічого не зрозумів. Абхазька мова дуже важка.
Дорога йшла вздовж моря, і Рита знову побачила .білий пароплав.
— Дивись, Павлику, білий пароплав,— сказала Рита.— Так ми й не покаталися на ньому.
Але Павлику вже було не до пароплава.
Понад усе йому хотілося сісти в літак і летіти до батька.
* * *
Це був не такий простий політ. Вони летіли спершу на Іл-18 до Москви, потім на Ту-104 до Красноярська, а потім на вертольоті до експедиції.
Вони летіли над морями, рівнинами, лісами, горами, а небо весь час було ясне, і на крилах літака відбивалося сонце. Немовби настав якийсь безкінечно довгий день. Але річ у тім, що вони летіли на схід — назустріч сонцю. Вони летіли, випереджаючи час, і прилетіли в експедицію якраз на початок робочого дня.
Вони вилізли з вертольота, й у них від тривалого польоту запаморочилося в голові, і вони не одразу вгледіли в натовпі зустрічаючих Гліба. А він упізнав їх, але ніяк не міг повірити, що ці загорілі люди, які спустилися звідкілясь із неба, і є його дорогі, довгождані дружина й син.
— Ти знаєш, Глібе... — сказала Рита.
Вона хотіла була сказати про те, що руда лежить на дні Ангари, але тої миті поглянула на Гліба й зрозуміла, що він усе знає. *
Вона зрозуміла навіть більше, зрозуміла, що Гліб про це знав уже тоді, коли писав їм останнього листа. Просто він хотів, щоб вона здогадалася про це сама, щоб їй потім не було боляче й прикро ціле життя, що вона лишилася осторонь.
Вони вийшли на берег Ангари. А на протилежному березі, на тому далекому березі, вже стояла маленька, рублена з дерева бурова. Тряскіт її дизелів був такий незначний, що Рита й Павлик його не чули. Але для Гліба він лунав ніби гімн, ніби найніжніша, люба його серцеві музика.
І раптом вони побачили новенький білий катер. Він ішов у напрямку до бурової.
— Звідки в вас такий катер? — запитав Павлик.
— Нам дали його для встановлення бурових на Ангарі,— відповів Гліб.
— Ну от,— сказала Рита.— Тепер у нас нарешті є свій білий пароплав.
А далеко в Гагрі на лаві біля будинку сидів старий Гамарджоба. Він тримав у руках капронову нитку й нанизував на неї розфарбовані мигдалеві кісточки.
"Шкода, що не встиг подарувати буси Риті",— подумав дідусь.
Мимо пройшов старшина Нанба. Він приклав руку до козирка кашкета й шанобливо мовив:
— Добривечір, батьку!
— Добривечір, начальнику. Присядь, відпочинь.
Нанба сів.
— Скажи мені, будь ласка, чому ти сьогодні затримав машину з моїми гостями? — запитав дідусь.— Я бачив здаля.
— А,— сказав Нанба.— Дуже швидко їхали. Життям людини рискує. У мирний час. Завтра спіймаю цього шофера, відберу в нього права.