— Спіть міцніше; добраніч — і пам'ятайте, що я вам уже звірилась. Але ви так хороше вигукнули допіру: невже ж здавати справу з кожного почуття, навіть з братнього співчування! Знаєте, це було так хороше сказано, що в мене зараз же майнула думка довіритися вам...
— Бога ради, але в чому? що?
— До завтра. Нехай це буде поки що таємницею. Тим краще для вас; хоч здаля на роман скидатиметься. Може, я вам завтра ж скажу, а може, ні... Я ще з вами наперед поговорю, ми познайомимося краще...
— О, та я вам завтра ж усе розкажу про себе! Але що це? Наче чудо зо мною діється... Де я, боже мій? Ну, скажіть, невже ви невдоволені з того, що не розгнівались, як зробила б інша, не відігнали мене на самому початку? Дві хвилини, і ви зробили мене навіки щасливим. Еге! щасливим; як знати, може, ви мене з собою помирили, розв'язали мої сумніви... Може, на мене находять такі хвилини.. Ну, та я вам завтра все розкажу, ви все знатимете, все...
— Гаразд, приймаю; ви й почнете...
— Згоден.
— До побачення!
— До побачення!
І ми розійшлися. Я ходив цілу ніч; я не міг зважитися повернутися додому. Я був такий щасливий... до завтра!
НІЧ ДРУГА
— Ну от і дожили! — сказала вона мені, сміючись і потискуючи мені обидві руки.
— Я тут уже дві години; ви не знаєте, що було зо мною цілий день!
— Знаю, знаю... але до діла. Знаєте, чого я прийшла? Не дурниці ж теревенити, як учора. Ось що: надалі нам треба розумніше робити. Я про все це вчора довго думала.
— В чому ж, у чому бути розумнішими? Щодо мене, я готовий; але ж, далебі, зо мною зроду не траплялося нічого розумнішого, як тепер.
— Справді? По-перше, прошу вас, не тисніть так моїх рук; по-друге, заявляю вам, що я про вас сьогодні довго роздумувала.
— Ну й чим же скінчилося?
— Чим скінчилося? Скінчилося тим, що треба все знову почати, бо на завершення всього я вирішила сьогодні, що я вас іще зовсім не знаю, що вчора я повелася, як дитина, як дівчинка, і, зрозуміло, вийшло так, що в усьому винне моє добре серце, тобто я похвалила се0е, як і завжди кінчається, коли ми почнемо своє розбирати. І тому, щоб виправити помилку, я вирішила дізнатися про вас усе якнайдокладніше. Та що дізнаватися про вас нема в кого, то ви й мусите самі розповісти мені все, всі таємнощі. Ну, що ви за людина? Мерщій — починайте ж, розповідайте свою історію.
— Історію! — закричав я, перелякавшись.— Історію! Але хто вам сказав, що в мене є моя історія? В мене нема історії...
— То як же ви жили, коли нема історії? — перебила вона сміючись.
— Зовсім без ніяких історій! Так ж-ив^-як у "ас-кажуть, сам по собі, тобто сам-самісінький,— сам, цілком сам,— розумієте, що таке сам?
— Та як сам? Тобто ви нікого ніколи не бачили?
— О ні, бачити я бачу,— а все ж я сам.
— Що ж, ви хіба не розмовляєте ні з ким?
— У точному розумінні, ні з ким.
— Та хто ж ви такий, поясніть! Стривайте, я здогадуюсь: у вас, мабуть, є бабуся, як і в мене. Вона сліпа, і ось уже ціле життя нікуди мене не пускає, аж я майже зовсім розучилася розмовляти. А коли я років два' тому напустувала, то вона бачить, що мене не вдержиш, узяла прикликала мене та й приколола шпилькою моє плаття до свого — і так ми відтоді й сидимо цілі дні; вона панчоху в'яже, хоч і сліпа; а я біля неї сиди, ший або книжку вголос їй читай — такий дивацький звичай, що ось уже два роки приколота...
— Ой боже мій, яке нещастя! Та ні ж, у мене нема такої бабусі.
— А коли нема, то як це ви можете дома сидіти?..''
— Послухайте, ви хочете знати, хто я такий?
— Авжеж, авжеж!
— У точному розумінні слова?
— В найточнішому розумінні слова! . — Ну, то прошу, я — тип.
— Тип, тип! Який тип? — закричала дівчина, зареготавши так, наче їй цілий рік не вдавалося сміятись.— Та з вами превесело! Дивіться: ось тут є лавка; сядьмо! Тут ніхто не ходить, нас ніхто не почує, і — починайте ж вашу історію! Бо, ви вже мене не впевните, у вас є історія, а ви тільки таїтеся. По-перше, що це таке тип?
— Тип? Тип — це оригінал, це така кумедна людина! — відповів я, сам розреготавшись слідом за її дитячим сміхом.— Це такий характер. Слухайте: знаєте ви, що таке мрійник?
— Мрійник! Дозвольте, та як не знати? Я сама мрійник! Часом сидиш біля бабусі, і чого-чого до голови не закладеться. Ну, от і почнеш мріяти та так роздумаєшся — ну, просто за китайського принца віддаюсь... А воно ж іноді й добре — мріяти! Втім, ні, бог його знає! Особливо коли є й без того про що. думати,— додала дівчина цим разом досить серйозно.
— Чудово! Вже коли ви раз віддавалися за богдихана китайського, то, виходить, цілком мене зрозумієте. Ну, слухайте... Але дозвольте: я ж іще не знаю, як вас звуть?
— Нарешті! От рано згадали!
— Ой боже мій! Та мені й на думку не спало, мені було й так добре... І
— Мене звуть — Настенька..
— Настенька! Та й годі? 1
— Та й годі! Та невже вам мало, невситимий ви отакий!
— Мало? Багато, багато, навпаки, дуже багато, На-стенько, добренька ви дівчино, коли з першого разу стали для мене Настенькою!
— Ото ж то бо! Ну!
— Ну от, Настенько, слухайте-но, яка тут виходить смішна історія.
Я сів біля неї, набрав педантськи серйозної пози і почав наче по-писаному:
— Є, Настенько, коли ви того не знаєте, є в Петербурзі дивовижні куточки. До цих місць мовби не заглядає те сонце, яке світить для всіх петербурзьких людей, а заглядає якесь інше, нове, ніби умисне замовлене для цих кутків, і світить на все іншим, особливим світлом. У цих кутках, люба Настенько, виживається начеб зовсім інше життя, не подібне до того, що біля нас кипить, а таке, яке може бути в тридесятому невідомому царстві, а не в нас, за нашого серйозного-пресерйозного часу. Ось це життя і є суміш чогось суто фантастичного, палко-ідеального і разом із тим (на жаль, Настенько!) тьмяно-прозаїчного й звичайного, щоб не сказати: неймовірно пошлого.
— Ху! господи боже мій! яка передмова! Що ж це таке я почую? '
— Почуєте ви, Настенько (мені здається, я ніколи не стомлюся називати вас Настенькою), почуєте ви, що в цих кутках проживають химерні люди — мрійники. Мрійник — якщо потрібне його докладне визначення — не людина, а, знаєте, якась істота середнього роду. Оселяється він здебільшого десь у неприступному кутку, немов таїться в ньому навіть від денного світла, і вже як залізе до себе, то так і приросте до свого кутка, мов слимак, або принаймні він дуже схожий щодо цього на ту цікаву тварину, котра й тварина і будинок разом і котру звуть черепахою. Як ви гадаєте, чому він так любить свої чотири стіни, пофарбовані неодмінно зеленою фарбою, задимлені, похмурі й недозволенно обкурені? Чому цей смішний добродій, коли його приходить навідати хтось із його нечисленних знайомих (а кінчає він тим, що знайомі всі в нього переводяться), чому ця смішна людина стрічає його так сконфузившись, так змінившись на обличчі і так збентежившись, наче вона щойно вчинила в своїх чотирьох стінах злочин, наче вона фабрикувала фальшиві папірці або якісь віршики, щоб відіслати до журналу при анонімному листі, де пишеться, що справжній поет уже вмер та що друг його за священний обов'язок має опублікувати йогр вірші? Чому, скажіть мені, Настенько, розмова так не клеїться в цих двох співрозмовників? Чому ні сміх, ні якесь метке слівце не злітає з язика зчудованого приятеля, який зненацька ввійшов, хоч іншим разом він дуже полюбляє і сміх, і метке слівце, й розмови про прекрасну стать, і інші веселі теми? Чому ж, нарешті, цей приятель, певно недавній знайомий, і за першим візитом,— бо другого в такому випадку вже не буде і приятель удруге не прийде,— чому сам приятель так конфузиться, так костеніє, попри всю свою дотепність (якщо тільки вона в нього є), дивлячись на спантеличене обличчя господаря, котрий і сам уже встиг зовсім розгубитися й збитися з останнього глузду після велетенських, але марних зусиль розгладити й розцвітити розмову, виявити з свого боку знання світськості, теж заговорити про прекрасну стать і хоч такою покірливістю сподобатися бідному —відвідувачеві, що не туди потрапив, помилково прийшовши до нього в гостину? Чому, врешті, гість раптом хапається за капелюха й хутко іде геть, зненацька згадавши про нагальну справу, якої ніколи не бувало, і сяк-так вивільнює свою руку з гарячих потисків господаря, котрий усяко намагається показати своє каяття й надолужити втрачене? Чому цей приятель регочеться, вийшовши за двері, тут же дає самому собі слово ніколи не приходити до цього дивака,— хоч цей дивак по суті й чудовий хлопець,— і водночас ніяк не може відмовити своїй уяві маленької примхи: порівняти, хоч віддалено, фізіономію свого недавнього співрозмовника за весь час побачення з виглядом того нещасного котятка, котре пом'яли, залякали й всіляко покривдили діти, зрадливо захопивши його в полон, сконфузили вкрай, котре забилося, нарешті, від них під стілець, у темряву, і там цілу годину на дозвіллі мусило наїжуватися, відфоркуватися й мити своє ображене рильце обома лапами та довго ще потому вороже дивитися на природу й життя, ба навіть на подачку з панського обіду, яку припасла для нього жаліслива ключниця? — Слухайте,— перебила Настенька, що весь час