Він звівся, бо тіло від незручного сидіння почало заклякати, тож, ходячи туди й сюди кімнатою, йому знову причулася музика, ніби Мирослава тихенько вийшла в вітальню і звільна награє йому до його таких чудернацьких думок. Але такі ілюзії переживав він і раніше, бо міг і умів прослуховувати в собі цілі музичні твори і мав цілком реальне враження, ніби десь поблизу грає оркестр чи ансамбль, чи просто соліст. Так у же сталося, що музика, яку прослухав на своєму віку, особливо твори, почуті кілька разів, залишалась у ньому назавжди, і він навчився досконало повертати їх собі, коли бажав. Начебто вміщував у собі безмежну магнітну стрічку, яка не зношується і не стирається. Отож і тепер стояв і слухав доччину гру, легенько поспівував, відтворюючи пасажі й музичні фрази, і знову наповнювався розчуленням, яким був охоплений під час їхньої вечері. Завтра він спитає дочки, чи написала вона свою імпровізацію, а коли ні, скаже їй, хай обов'язково напише.
Безживно світліли на постелі простирадла, так само й фіранка на вікні, а йому знову нестерпуче захотілося вийти в сад. Тут, у цій келії, йому важко стало дихати, начебто була вона герметично закупорена. Здалося, що все пережите проздовж останніх днів, – лише тема для ще одного, можливо, останнього листа віршем, написавши який, він остаточно розрахується з життям. Все, що відбулося, може бути й простою грою його уяви, його останнє велике й святе бажання поладнати зі світом та собою в нім. Коли він залишиться жити в цій мертвій кімнаті, схожій на лікарняну палату, в кімнаті, де тільки й присутня що якась безплотна Аполінарія, не людина, а нагад про неї, істота справді без призначення, тінь тіней – він того останнього листа віршем напише. Бо він не може й не хоче бути тут тимчасовим гостем, бо йому тоді доведеться уявити, що ця кімната таки справді лікарняна, та, з якої не повертаються, та, з якої не виходять, а з якої виносять. Куди пошле свою шостого листа? Пошле без адреси, просто в той сад, що заснув за вікном, що дихає, як живий, і безконечно чогось чекає.
Сильвестр відчув перші поповзи страху, що з'явились у цій кімнаті, як продув; здається, вітер залетів у висунутий з дому, як шухляда зі столу, сад. Вітер почав торсати гілки, які вже перейнялися сном, і ввірвався в дім, розламавши вікно. Зараз він почне вимітати звідси всі ті мертві речі: простирадла, ковдру, ліжко, стільця, листки календаря, розірве фіранку, а може, вимете і його. Сильвестр здер із шиї краватку, яку вдяг тільки вчора, бо та чавила йому горло, зірвав горішнього гудзика сорочки і той десь упав па підлогу. Скинув піджака і жбурнув його на ліжко – важко й напружено йому дихалося. Це був раптовий і дужий спалах, але він знесилив його. Впав на стільця, щоб заспокоїтись, і почув, як часто й гостро пульсує на скроні живчик. Прислухався до тиші в домі і раптом зрозумів, що її нема. Відчув, що не тільки він не спить у ньому домі, а ще хтось; відчув, що не тільки про себе треба зараз думати, бо на те йому й був даний сьогоднішній урок, аби не тільки про себе думав. Адже існує ще й жінка, яку він безмежно любить і яка, здається, безмежно любить і його. Бо ж чи можна назвати байдужою жінку, сяйнуло йому, котра методично й до дрібниць утілила в життя ті кілька принагідно кинутих ним вигадок. Хіба не є признанням у любові оця зелена підлога, й оця кімната, й ота стежка в траві й клумба з тюльпанами, і схований, а не знищений його портрет, що його знайшла та ж таки загадкова Аполінарія, і те, що дочка потрапила зіграти в час їхньої зустрічі його улюблений твір? Здається, саме вона, ота неприступна, строга й різка на слово таки запалила приязню до нього серце їхньої дитини, котра не знала його зовсім, і яке це має значення, яким чином вона те здійснила.
І йому здалося, що темрява з кімнати зовсім витекла, що наповнилася вона світлом, але не мертвим, бляшаним, як це йому здавалося, а трепетним і живим. Бо йому почало розкриватися щось таке дивне, таке несподіване, що ледве не захлинувся. Кров припливла до голови, і це теж сталося від того-таки здивування і зворушення. Чи не тому саме в цій кімнаті поселила його Ванда, – гарячково думав він, ходячи з кутка в куток, – що знала: не зможе він тут жити, почне він тут задихатися, як і задихається, що змушений буде втекти з цих мертвих стін і від цього дурного календаря на одній із них – інакше напевне тут збожеволіє, коли не захоче перетворитись у тінь тіней, живу неприсутність. Ще не вірив собі, ні своїм домислам, ані здогадам, але був настільки схвильований, що й справді не міг уже ні хвилини лишатись у цій кімнаті. З'явилася в ньому рішучість, а чи не такої рішучості безмовно вимагала в нього Ванда?
Він скинув туфлі (в цьому домі не було чоловічих капців) і пішов у самих шкарпетках до календаря. Здер з нього, здається, не один, а кілька листків, вони випали з його руки й розсипалися по підлозі білими плямками. Він прочинив двері, які немилосердно рипнули і, ступаючи навшпиньки, вийшов у вітальню.
Ішов тихо, й сам не чуючи власних кроків. Але у вітальні його рішучість зменшилася, і чим далі ступав, тим несміливіший і невпевненіший робився. Часто й схвильовано дихав, але зупинитися не міг – не мав уже повороту в ту мертву кімнату і до тих розсипаних мертвих календарних листків.
Перед Вандиними дверима зупинився і не знав, що чинити далі. Підбирав слова, які мав сказати, і подумки їх повторював. Нарешті вичекав погідну хвилину і взявся за ручку – може, ці двері зачинені? Але двері зачинені не були, а легко подались усередину.
– Ти не спиш, Вандо? – пошепки спитав він, навіть не припускаючи, що вона таки спить. – Я тут таке надумав, чи можу я з тобою поговорити?
Почув, як Ванда завовтузилась у ліжку: таки не спала.
– Ти, здається, ніколи не будеш мужчиною, Сильвестре, – несподівано ясно сказала вона. – Вже старий, а ведеш себе, ніби хлопчак.
Він переступив порога і спинився, мов школяр, що чекає наказу вчительки.
– Знову ти плачеш, Сильвестре, – буркнула Ванда. – Та зачини, бога ради, двері. Мирослава почує…
Він двері зачинив, тихо й без рипу. Але плакати не перестав, бо й сила його й мужність теж мали свою межу.