Я був змушений сидіти й дивитися, як цей жорстокий виродок присів навпочіпки, розклав перед каміном усе те, над чим я працював з деякими перервами чотири роки і що вже не зможу поновити, нахилився і спокійно в кількох місцях підпалив запальничкою газету. Коли вона добре розгорілася, він розмірено, пачку за пачкою, почав кидати у вогонь рукопис. Потім настала черга фотокопій — рукописних листів, старанно підібраних сучасних рецензій на романи Пікока... Я вже не робив ніяких спроб кричати — та й чи варто було? Тепер ніщо не утримає його від цього жорстокого й безпричинного акту вандалізму. Безглуздо говорити про гідність, коли ти прив'язаний за руки й за ноги, і я відчув, що очі мої ось-ось наповняться сльозами безсилої люті. На кілька хвилин я стулив повіки, потім знову розкрив, почувши, як він вириває із зошита аркуші. Так само розмірено молодик покидав їх у смертоносний вогненний вир, гарячий подих якого я вже відчував крізь одяг і на обличчі — точніше, на тій його частині, що залишалася незаклеєною. Він одсунувся трохи і став жбурляти своє паливо в камін, замість того щоб просто класти аркуші в це поховальне вогнище. Картотеку всю одразу витрусив у вогонь. Згодом узяв кочергу, що лежала поруч, і поворушив кілька тліючих аркушів і карток, щоб вони зайнялись. Якби мені ту кочергу та у вільну руку! Я б із задоволенням розкраяв йому череп.
Не звертаючи на мене жодної уваги, він знову подався до вітальні. Цього разу повернувся з десятьма томами, серед яких були мої "Вибрані твори" з численними нотатками та видані раніше біографічні й критичні твори про Пікока, що я їх привіз і виклав на столі. В книжках було безліч закладок, а написи на них свідчили, що вони для мене справді важливі. Всі книжки теж одна за одною пішли у вогонь. Він терпляче штурхав їх кочергою, коли вони погано розкривалися й не займалися відразу. Навіть помітив, що мій примірник "Життя" Ван Дорена має надламаний корінець, і акуратно відірвав його. Я вже думав, що мій мучитель чекатиме, поки кожна сторінка, кожний рядок згорять дотла. Однак, кинувши у вогонь останній том поверх інших, він випростався. Мабуть, знав, що книжки горять набагато повільніше, ніж окремі аркуші. Або покладався на те, що вони й так зітліють до ранку. Або йому було просто байдуже, бо найбільшу шкоду він мені вже заподіяв. Молодик довго стояв, втупившись у вогонь. Потім раптом обернувся до мене. Зробив порух рукою, і я подумав, що він хоче мене вдарити. Натомість я побачив перед собою стиснутий кулак — близько, за якихось півметра від моїх очей, щоб міг побачити навіть такий сліпак, як я. Одне було незрозуміло: над кулаком стирчав піднятий вгору жовтий палець — знак милосердя, який мені показали після того, як вчинили ладі мною жорстокість.
Він протримав руку в такому незрозумілому для мене положенні принаймні п'ять секунд. Потім обернувся і попростував до дверей. Дійшовши до них, востаннє обвів поглядом кімнату. Без видимої злості, як сумлінна людина, що, виконавши роботу, перевіряє, чи все вона залишає в порядку. Гадаю, мене цей погляд уже не стосувався.
Світло погасло. Я почув, як вхідні двері спочатку відчинилися, потім зачинилися. Двічі скрипнула хвіртка. Я сидів, наче божевільний, від цієї зловісної гри полум'я і тіней, від цього їдючого диму — найстрашнішого після того, який піднімається над спаленою людською плоттю — диму від спалених людських знань. Клацнули дверцята машини, запрацював мотор. Розворот, переключення швидкості після виїзду на дорогу, миттєвий відблиск світла на спущених шторах. Далі я почув, як машина виїжджає на пагорб, віддаляючись у протилежний від села бік. Ця дорога (я проїхав нею на таксі минулого вечора) з'єднувалась потім з іншою, яка вела до Шерборна, обминаючи населені пункти.
Я залишився наодинці з тишею, своїм горем і догоряючим багаттям.
Не описуватиму страждання, що випали мені протягом подальших дев'яти чи десяти годин, не розповідатиму, як сидів і дивився на згасаючий вогонь, яких мук завдавало мені незручне положення мого тіла, який гнів клекотів у грудях від того, що зі мною повелися так жорстоко. Не хотілося навіть думати про майбутню спробу щось будувати на цьому в буквальному розумінні попелищі. Весь світ здавався мені божевільним, і я не хотів мати з ним нічого спільного. Я присвячу решту свого життя помсті, я знайду цього молодого диявола, цього садиста. Я загляну в кожну підозрілу кав'ярню в Лондоні, попрошу Моріса і Джейн якнайдокладніше описати кожну вкрадену річ. Відкину всякі церемонії і перевірю всі свої підозри щодо Річарда. Раз чи два я впадав у забуття, через кілька хвилин прокидався, мов після кошмарного сну, лише для того, щоб упевнитися, що це не сон, а дійсність. Я намагався, як міг, рухати руками й ногами, щоб вони не затерпали. Всі мої спроби звільнитися від липких стрічок закінчилися невдачею. Так само, як і намагання зрушити з місця крісло. Знову я проклинав Джейн, точніше, рогожу, якою вона застелила кам'яну підлогу. Ніжки крісла нізащо не хотіли сунутися по такій поверхні, а точки опори в мене ніякої не було. Спочатку моє тіло почало терпнути, потім я змерз. Я сам відмовився від каміна, і це ще більше посилювало мої страждання.
Світанок пробивався крізь штори з нестерпною повільністю. Незабаром у напрямку села проїхала якась машина. Я зробив ще одну марну спробу закричати з заклеєним ротом. Машина промчала мимо, і шум її мотора завмер вдалині. Я знову спробував підсунутись ближче до вікна, але за чверть години подолав не більше метра. Після останнього відчайдушного зусилля мало не перекинувся і вирішив, що з мене досить. Згодом я почув шум трактора, і знову намагався покликати на допомогу. Але трактор повільно прочахкотів мимо і далі на гору. Мене охопив неабиякий переляк. За ці кілька хвилин я остаточно втратив довіру до молодика. Якщо він міг зробити те, що зробив, то він здатний на все. Зламати обіцянку й не повідомити поліцію — для нього як раз плюнути.
Поступово я збагнув, що робив помилку, намагаючись просунутись уперед, до вхідних дверей. Позаду, в кухні, були ножі. Крім того, назад мені було зручніше рухатись, бо я міг хоч якось відштовхуватися підошвами від підлоги. Сантиметр за сантиметром я знову почав посуватися — до кухні. Найважчим для подолання виявився край рогожі. Так чи інак, близько одинадцятої я добрався до кухні, але в такому стані, що мало не плакав. Піді мною було вже мокро, дотягтися пальцями до шухляди, де лежали ножі, мені теж ніяк не вдавалося. Залишалося у відчаї сидіти й чекати.