Я співчував Морісові, коли він обурювався, звинувачуючи сина в егоїзмі й безвідповідальності, проте вважав, що Джейн точніше визначила діагноз. Вона доводила, і, я гадаю, слушно, що, хоча бажання épater la familie[78] і зіграло свою роль, але справжня хвороба, яка завела його й таких, як він, на похилу стежку,— це крайній ідеалізм. Річард просто п'янів (можливо, не без допомоги маріхуани), уявляючи свої успіхи на мистецькій ниві чи на благородному революційному шляху, і тому будь-яка перспектива нормального життя безнадійно відштовхувала його. Джейн досить влучно сказала, що її син хоче здобувати щодня по Евересту; а якщо справа вимагала двох днів, він одразу втрачав до неї інтерес.
Мій же молодий бунтівник дещо успішніше розв'язував свої труднощі (або, якщо користуватися його перекрученою логікою, переконливіше), ніж молодий Річард з його червоним цитатником. Принаймні він сам, хоч і на свій лад, утримував себе. Суб-субмарксизм був тут, звісно, жартом, просто надуманим виправданням, і перший це довів би сам старий добродій Маркс.
Нічого й казати, що таку широку паралель з Річардом я провів лише тепер. Однак подумав про нього, коли одягався, і не встиг подумати, як зробив одне припущення. Я ще й раніше дивувався, звідки мій злодій знає про існування садиби Холлі-Котедж. Що більше я розмірковував, то неімовірнішим мені здавалося, що в таке місце може вдарити грім серед ясного неба. Отже, мій гість, очевидно, знав, що власники будинку живуть у Лондоні. Міг дізнатися про це на фермі або в місцевій пивниці. Проте молодик, на мій погляд, був надто хитрий, щоб ризикувати більше, ніж необхідно. Хіба не міг він почути про Моріса, Джейн та їхній котедж із перших уст — тобто від домашнього бунтівника? Правда, я ніколи не помічав у Річарді ницості чи злобливості і ніколи не подумав би, що він може навмисне підмовити когось "обчистити" його батьків, хай би що він там наговорив їм зопалу. Але Річард міг прохопитися десь у компанії своїх однодумців, разом з якими збирався змінити світ... А в мене було вже доволі доказів того, що мій молодий жартівник уявляв себе політичним філософом з такими самими поглядами. Він сам сказав, що його чекав довга дорога. Можливо, в Лондон. Таке припущення приголомшило мене, проте воно було досить правдоподібне.
Я намагався пригадати, чи не сказав він ще чого, що могло б підтвердити мою думку, коли почув знизу його голос:
— Старий, я на тебе чекаю.
Довелося спускатися вниз. Я робив відчайдушні зусилля, аби придумати якесь невинне питання і з'ясувати правильність свого здогаду, проте нічого путнього не спадало на думку. Та навіть якби я мав рацію, молодик, мабуть, зрозумів, яка небезпека йому загрожує, щойно я сказав про свою дружбу з Річардовими батьками.
Мій гість сидів за міцно збитим старим фермерським столом посеред їдальні. Вікна були закриті шторами. В руці він тримав чашку з кавою, яку підніс догори, вітаючи мою появу. Крізь прочинені двері було видно, що в кухні теж світиться.
— Кави таки не хочеш?
— Ні.
— Може, ковточок бренді? Там у шафці є.
Від його зухвалої турботливості в мене знову аж дух перехопило.
— Ні, дякую.— Я окинув поглядом кімнату. На стінах бракувало двох чи трьох картин, та й у шафці, біля якої я зупинився, було, мабуть, менше порцеляни, ніж тоді, коли я востаннє її бачив.
— Тоді краще проходь туди.— Він кивнув у бік кухні, але я не відразу зрозумів, про що йдеться.— Природні потреби й таке інше.
Туалет і ванна були прибудовані до задньої стіни будинку.
— Ви ще довго...
— Вранці кого-небудь чекаєш?
— Нікого.
— Добре.
Він пройшов у куток, взяв телефонний довідник, погортав його.
— Телефон твій не працює, між іншим. Вибачай.— Молодик ще погортав довідник, потім вирвав якийсь аркуш.— Що ти на це скажеш? Я подзвоню констеблю десь о десятій. Якщо прокинусь, звісно.— І відразу ж докинув: — Я пожартував, старий. Заспокойся. Подзвоню.— Помовчавши, додав: — Ну, ти йдеш чи ні?
Я вийшов у кухню і — побачив двері, що виходили в сад. На місці гладенького скла чорніла діра з гострими зубцями. В цю хвилину я прокляв хазяйку, яка замість того, щоб подбати про надійність, подбала про те, щоб їй було зручніше милуватися природою. Мій гість став у дверях позаду і нагадав про себе:
— Не замкнись там випадково. Будь ласка.
Я зайшов до туалету й причинив за собою двері. Мій погляд одразу впав на засув. Вузеньке віконце виходило в садок. Може, я й проліз би в те віконце, та поки відчинив би його, молодик почув би. До того ж сад оточував густий живопліт і, щоб добратися до єдиного виходу напроти фасаду, довелося б ще й обійти будинок.
Повернувшись до їдальні, я побачив, що молодик поставив перед каміном віндзорське крісло, яке відразу ж запропонував мені. Я все стояв біля дверей, намагаючись уникнути останньої принизливої процедури.
— Я готовий дати слово честі. Я не підніматиму тривоги, і дам вам досить часу для того, щоб... утекти, чи що.
— Вибачай,— Він ще раз показав на крісло й підвів руку, в якій тримав щось кругле. Згадавши, що я однаково нічого не побачу, пояснив: — Липка стрічка. Це не боляче.
Я стояв, внутрішньо наїжений, все ще опираючись остаточному приниженню. Він підійшов до мене. В огидному обличчі, що розпливалося під нейлоновою маскою, було щось безсоромне. Я відступив назад. Але він не чіпав мене. Я швидко пройшов повз нього й сів у крісло.
— Молодець. А тепер, будь ласка, лапки на підлокітнички.— Молодик уже тримав напоготові дві смужки кольорового паперу — мабуть, вирвав сторінку з якогось журналу.— Спершу цим обмотаємо, так? За волосся не смикатиме, коли зніматимуть.
Я стежив, як він обгортає папером мою ліву руку. Потім став міцно прив'язувати її стрічкою до підлокітника. Мої руки мимоволі почали тремтіти. Тепер я міг краще розглянути його обличчя, навіть — чи, може, то здалося? — вуса крізь нейлон.
— Я хотів би про щось запитати.
— Запитуй.
— Чому ви обрали саме цей будинок?
— Що, в книжці хочеш описати? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Ну, то знай. Штори. Їхній колір. Це раз.
— Як це розуміти?
— А так: я за милю нюхом чую, куди люди приїздять на відпочинок у вихідні. Штори з класної тканини. На підвіконні — гасова лампа: двадцять фунтів. Та й хіба мало ще всякого? Ну, як? Не тісно?