Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?
Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"?
I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".
А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:
— Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!
Нiс мiй — це хрест мiй.
Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс — найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.
Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:
— Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!
— Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!
Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.
— Усiх воякiв заклюс!
А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку...
Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота.
I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.
Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив:
— Отче, ось я.
Вiн гнiвно просичав:
— Та я тебе, iдiота, i не кликав!
I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати.
Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом:
— Отче, ось я.
— Господи, де ти знайшов такого бовдура? — скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. — Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!
Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос.
Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його:
— Отче, ось я.
Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.
— Самууле, я не кликав тебе, — нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. — Ти, отроче, не мiй глас чусш...
— Тут бiльше нiкого нема.
— Кажу тобi: не я тебе кликав...
— А хто ж?
I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:
— Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю...
Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч?
Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?
Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:
— Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу!
А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда.
I усю паству покликав верховний жрець — баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.
I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене:
— Самууле, де ти?
Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:
— Отче, ось я.
Iлiю аж пересмикнуло.
— Що робив ти уночi? — гнiвно стуливши брови, почав допит владика.
Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув.
— Бога слухав.
А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше:
— Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною, найнижчим з рабiв своух.
— Що ж сказав тобi Сунд... — тьху! — Всевишнiй, хай славиться у вiках iм'я його? — суворо запитав старець Iлiй.
— Страшне слово його! — з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився.
— Кажи, Самууле! — мимоволi вихопилося у цього недотепи.
Слова цього лише i чекав я.
Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?
Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога:
— Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося уночi!
А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi царювань:
"I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, — очi ж його почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, — i свiтильник божий ще не згас, i Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий;
Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось я!
I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг.
Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв: я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай.
Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до того слово господнс.
I закликав господь Самуула ще втретс. Вiн звiвся, i прийшов до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Тодi зрозумiв Iлiй, що то бог кличе отрока.
I наказав Iлiй Самуулу: пiди назад i лягай, i коли глас покличе тебе, ти озовися: "кажи, господи, бо чус раб твiй". I пiшов Самуул, i лiг на мiсцi свосму".
— Чи так все було, отче? — запитав я Iлiю.
— А так, а так! — ствердно похитав вiн головою.
Моя божеська оповiдь уже всю паству тримала в уважнiй напрузi.
I лише тодi, коли Iлiй своум пастирським словом скрiпив мою оповiдь, я нарештi завдав нищiвного удару:
— Слухайте, люди! Слухай, Iлiй! Сказав менi Всемилостивий: "Ось я зроблю дiло в Iзраулi, про яке, хто почус, у того дзвони загудуть в обох вухах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я казав про дiм його; я почну й покiнчу з ним". Кiнець дому Iлiу!
Верховний владика пополотнiв од лютi.
А сини його Офнi та Фiнесс кинулися до мене, щоб пiвпудовими кулацюрами своуми зробити з плотi мосу криваве мiсиво або принаймнi вiдбивну котлету. Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках ухнiх.