— А телеграма?
— Коли немає лаба, то навіщо я професорові і навіщо телеграма. Її могли послати ті, хто вбив Джонса.
— Ти все це серйозно? І оті слова, які ти нібито записав з телефону…
— Я ж розповідав тобі ще в Нью-Йорку про свій пристрій. Я справді впіймав той зловісний голос і, може, колись довідаюся, кому він належить. А телеграму я віддав поліцейським, і даремно.
— Їдьмо до поліції і заберемо бланк телеграми! Адже вона адресована тобі, ти маєш на неї право. Ми спробуємо встановити на телеграфі, хто посилав телеграму.
— Ти віриш, що це можливо?
— В Америці все можливо! — запевнила його Пат.
Телеграми вони не здобули. Черговий офіцер у поліцейському управлінні тільки посвистів, довідавшись, що ці двоє наївних молодят хочуть одержати назад те, що вчора самі добровільно віддали.
— В поліції ніхто нічого не може шукати, — добродушно пояснив він, — шукає тільки поліція.
Лукас зовсім занепав духом. Невдачі пригноблювали його. Він був неспроможний навіть вести машину і поступився Пат місцем за кермом.
— В мене таке відчуття, ніби нас із тобою пограбували, відібравши все, що тільки можна, — гірко поскаржився він Пат.
— Не закисай! — суворо звеліла вона йому. — Є річ, якої ніхто в нас не може відібрати, — це наша молодість! Поцілуй мене, поки не бачить Роуз, якої ти так соромишся!
"…в годину, коли дрижимо болючим тремтінням, уста, що цілували б, складають молитви до розбитого каміння…".
1 1
Літні вакації Лукас вирішив провести в рідних Сузах. Ще взимку натрапив у римському інтернаціональному віснику наукових ідей, винаходів і гіпотез "Агспіуєз" невелике повідомлення про те, як двоє японських учених виявили здатність глини зберігати електричні заряди, і йому захотілося трохи поворожити біля глиняної гори свого дитинства. Сконструйовані ним пристрої, ясна річ, були ще далекі від досконалості, та однаково треба ж було з чогось починати, і рідна глина здавалася для цього найсприятливішою.
Суз Лукас не впізнав. Містечко геть змізерніло, будинки в ньому мовби поприсідали, навіть глиняна гора, що колись так тяжко нависала над будівлями, втратила свою загрозливість, округлилася, злагідніла і навіть ніби намагалася сховатися за високими старими деревами, що — єдині в цьому царстві занедбаності й умирання — не тільки зберегли свою силу і велич, а розрослися ще дужче і буйніше, ніж колись..
Цегельня містера Форбса давно закрилася, два її високі димарі, що виростали з тіла глиняної гори, мовби для того, щоб пускати в небо тепле дихання її таємничих надр, тепер чорніли холодні й мертві. Всі молодші, динамічніші порозбігалися з Суз хто куди, окрім старших, прикованих до власних будинків, з якими не знали, що робити, або зв’язаних родинними обов’язками, як Лукасова мати Лайз, із якою ще жила молодша донька Енн. Сестра Люсі одружилася з водієм трейлера і переселилася до Алентауна, хоч популярний рок-співак Біллі Джоун уже сумно виспівував по радіо й про те пенсільванське місто: "Живемо в Алентауні, де фабрики закриваються одна за одною".
Канцелярія місіс Еймі переслала Лукасовї з "Магнолії" перший лист Пат, написаний нею з-за кордону. Однак не з Гренландії, як слід було сподіватися, а зовсім несподівано з Ісландії, хоч Лукасу обидві ці географічні точки уявлялися як суцільне царство холоду, заполярного мороку і безнадійного вмирання людських природних сил між полюсами неприступності.
На противагу цим його похмурим уявленням лист Пат був сповнений енергії і оптимізму.
"Лак, хлопче мій дорогий! Я справді полетіла на Гренландію, але не втрималася там, бо холодно і ніхто мене там не ждав. Як усі типові американки, володіючи невичерпними запасами нахабства і заповзятливості, я вважала, що тисячолітні льоди Гренландії розтопляться вже від самого сяйва мого рудого волосся, наелектризованого нашим добробутом і самовпевненістю, та коли я спробувала в замерзлій бухті перед незграбними ескімосами (вони вже не в первісних шкурах, які збувають нам за долари, а в зручному нейлоновому одязі) зняти хутряну шапку і війнути своїм наелектризованим волоссям, вони спокійно порадили: "Хай міс береже свою голову, вона ще може знадобитися". На м’якій американській землі я б від сорому провалилася в тартарари, але на Гренландії крига має сталеву міцність — там не провалишся.
Що далі? Я обіцяла тобі, що зароблю собі, ловлячи тюленів. Але ескімоси не взяли мене на лови. Я обурювалась, я хвалилася перед ними своїм умінням плавати, розповідала, як’кілька разів відстоювала честь штату Каліфорнія і навіть займала призові місця з спортивного плавання, але це не справило на заморожених людей ніякого враження. Вони спокійно пояснили мені, що головне в їхньому вічно холодному океані — не вміння плавати, а велике вміння не впасти в воду. Бо люди, впавши в цю крижану воду, йдуть на дно, а плавають тут тільки риби і тюлені.
Ще вони порадили мені повернутися до Каліфорнії і далі плавати в її теплих басейнах з блакитною водою.
Після цього я навіть забула про твою просьбу пошукати глину на Гренландії, хоч, здається, в мові ескімосів навіть слово "глина" не існує.
Здається, єдине, що я встигла помітити в Гренландії, так це те, що більок, дитинча гренландського тюленя, має вуса точнісінько такі, як у Ейнштейна. Відкриття, як бачиш, не дуже велике.
До Каліфорнії повертатися мені було соромно. Але я довідалася, що двічі на добу з Гренландії літає невеличний рейсовий літачок до ісландського міста Ак’юрейрі. Я замовила собі квиток і ганебно втекла з найбільшого острова нашої планети, не витримавши першого екзамену життя, добровільно обраного мною.
Ісландське Ак’юрейрі, хоч і притулене досить близько до крижаної дикості Гренландії, виявилося таким європейськи влаштованим, затишним і багатим містом, що я вирішила негайно втікати звідти, стала розпитувати, куди можна поїхати, коли не брати до уваги Рейк’явіка, і мені сказали: є автобус до Неєкейпстадюра. Що це таке? Це найбільше місто на східному узбережжі Ісландії. Ну, гаразд. Я сіла в автобус (п’ять пасажирів на тридцять два місця), і ми поїхали довкола Ейя-Фіорда. Ще один погляд на Ак’юрейрі,з протилежного, високого берега фіорда, — і я опинилася в дантівському пеклі, вже й не знаю точно, в якому саме його колі. Долини, обставлені страхітливими стінами застиглої вулканічної лави; кволі дими обабіч, ніби болісна еманація вмерлих душ; багатокілометрові щілини в землі, де клекотів дикий вогонь і його загрозливі вибризки долітали до самого автобуса; нарешті кошмарна мертва рівнина, вистелена таким густим шаром чорної жужелиці, ніби летіла вона сюди цілі тисячоліття од пожеж усіх давніх цивілізацій.