Їх поховали майже рядом,
хоч і по різному розряду,
що все одно тепер для праху,
та я для друга, для Вітька
приніс з могили олігарха
найкращі квіти і вінка.
А потім в розпачі й безсиллі
аж до ранкової пори
лежав і плакав на могилі,
з найкращим другом говорив
І слухав я, підбитий горем,
хоча і п’яний, та не в дим,
як ангели співали хором
над олігархом і над ним.
Лилася з неба світла туга
і всепрощення неземне,
коли відспівували друга,
а рикошетом і мене.
* * *
Ти звалився, як з пупа Європи
і побачив: вітчизні труба.
А Європі усе це до жопи,
У Європи не дура губа.
І прив’ялу морквину підняти
не підніметься в неї рука.
М’яко стелить вона демократу,
а тримає за роги бика.
Їй твої болячки не болять,
і тебе, щоб на більше не каркав,
обіймає сорочка, як глядь,
з Європейської гуманітарки.
Що сорочку, найближчу до тіла,
за вітчизну дали і за труд,
і за те, що без тебе поділять
тридцять срібників зграя Іуд.
* * *
Короновані нашою ціною,
піднялися, як вільні, над вільною
і над нами, совками доби.
Їхній поїзд давно у комуні,
а майдан, розпускаючи нюні,
все скандує, що ми – не раби.
Нам би вийти нарешті з запою
і – на поїзд, що йде напролом,
та зійшов з постаменту наш поїзд
за дві пляшки на металолом.
* * *
Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями роздуває,
і кланяється, і за мить
сама іскринкою летить…
Мені б на пасіку в науку,
до вулика нагнути вухо,
піднявши раму, як віконце,
крізь мед поглянути на сонце,
а потім і бджолі у вічі
без сітки страху на обличчі…
* * *
Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?
Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі до корита
і чайну ложечку трима.
Стоїть в задумі про своє
і поміча у здивуванні,
як черга довшою стає,
а він, як був, стоїть останнім.
Як все життя, в самотині
і в однині на цьому світі,
Ну, хоч пиши у заповіті:
– Поставте пам’ятник мені,
Щоб мав я з ким поговорити.
* * *
Куди, й самому невідомо,
ідеш, як по льоду слизькому,
що, прогинаючись тріщить.
А під тобою чорнота,
в якій на мить промиготить
під льодом рибка золота.
Повернеш вбік, чи підеш прямо,
та все одно – на ту ж рекламу,
на ті ж спокуси золоті
ідеш, розхитуючи совість, —
і радість, ніби випадковість,
і ніби в іншому житті.
Шукає свято твою хату,
якої в тебе теж нема,
і сподіватися не варто,
що буде теплою зима.
Зовуть у храм святкові дзвони,
але і там в різдвяний час
які печальні всі ікони,
як сумно дивляться на нас…
* * *
Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.
І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць листопад
і все на спад, на спад, на спад…
А про запас печаль і піст,
І час на пам’ять наступа,
Неначе ящірці на хвіст…
Туман погорбивсь і приліг,
і витісняють хмари день,
і дощ, як з поминок іде,
і сивіє… і переходить в сніг.
* * *
Щоб розпочати все спочатку,
не буде п’ятої пори,
але, де треба ставить крапку,
ти, провагавшись, ставиш три.
Ти оглядаєшся назад,
назад, у місяць листопад,
який роняє тиху мідь,
який шерхоче – не шуміть!
Чого шуміти і кричати –
уже помічені курчата.
Стоять дуби, як рядові,
неначе з них зірвали гонор,
мов позолочені погони,
що дотлівають … у траві.
Холодний вітер, як Хома,
обмацує криваве листя,
якому вже не ізцілиться,
а на порозі вже зима.
Ти оглядаєшся назад,
Назад, у пізній листопад,
де крони інеєм побілені,
і леденіє водоспад,
як мамонт, опустивши бивні.
І сняться дивні кольори,
Якоїсь п’ятої пори,
де все життя твоє спочатку…
Налий чистішу від сльози
і за майбутнє випий чарки,
і… ліктем загризи.
* * *
Гукнеш, як в лісі: – Озовися! –
над тишиною тишина,
лише відлунює луна:
– По-вий на мі-сяць…
Куди лице не поверни –
як до Китайської стіни.
Та й за стіною одиноко,
і за тобою слід прочах.
Пора закутуватися в кокон,
шовковий змотуючи шлях.
А потім – палець на вуста,
і – німота…
Нехай натхненна простота,
для неї слово тільки хобі,
глаголить ИЧБІ, а чи ОЧБІ,
а ти ні пари… з тебе доста, –
Щось обірвалось, як терпець,
замри в пеналі, олівець,
і не висовуй звідти носа…
Та Муза гляне заперечливо –
і припадаєш до колін її
і знов прошепочеш: – Це вже вечір, це вже вечір…
якраз пора для солов’їної.
* * *
І вирвалось із уст Гусейнова:
– Нарешті ми друкуєм генія!
І за моє творіння дивне
Прислав Гусейнов триста гривень.
І як сказав поет колись,
в поета гроші завелись, –
і розвелося їх, як грязі, –
і поліз із грязі в князі.
На заздрість пишучій босоті
купив "версаче" за півсотні,
купив дві пляшки нерозбавленої,
і йду, як лорд до лорда Байрона.
Іду, мугикаючи басом,
як і належить, я ж піїт
уже відомий на весь світ,
що прочитав "Кур’єр Кривбасу".
У мене задумів огром
і є надія, друзі любі,
що скоро видам перший том
й поставлю на полицю зуби.
* * *
Прощайте друзі на пероні,
я першим лицарем без страху
поїду в першому вагоні,
хоч і не першим у Глеваху.
– Тримайся Музи і не бійся! –
кричать наступники мені, –
бо врешті-решт, яка різниця,
чи в гамівній, чи у лайні,
яке на гроші тільки сниться…
Жона печально-яснолиця
Мені махає, як на здачу,
Що їй не додали із гривні,
бо я в щасливому прозрінні
в Глеваху їду, як на дачу.