Аби воно, твоє земнее
єство не втратило надій,
що пелюстково спалахне
зернятко макове над і.
* * *
Нарешті в горлівській газеті
сторінка з віршами поетів,
і ми святкуєм в ресторані
від слави збуджені і п’яні.
Мій друг Володя Яловецький,
можливо циган, може грек,
а може, українець грецький –
із дитбудинку, згодом – зек
(працює нині кочегаром)
читає, дихаючи жаром,
і так, що Горлівка ус
за-слу-ха-ла-ся!
А за Володею всі інші
свої нові читають вірші,
і підійма натхнення сила
тугі над Летою вітрила.
Стіна дзеркальна відбива
всі наші жести і слова,
і нашу молодість, і вірші,
і нас неначе вдвічі більше.
І стільки волі для думок!
І, нахилившись, Яловецький
уже, як класик, на салфетці
новий записує рядок,
щоб непрочитаним не зник.
Встає. І плечі розпрямляє,
і вкотре басом замовляє
по сто і "Пісню про рушник".
Приємно навіть відчувати,
що підслуховують тебе,
якому зараз наплювати
на все радянське КДБ.
Ми ще не відаєм, кого там
перефарбують в чорну масть,
хто душу чортові продасть,
а хто її проп’є із чортом.
В очах у кожного жарина,
що спалахне – і все життя,
можливо, завтра безпуття
згорить... усе... до соломини.
Але таких думок нема.
П’ємо за дружбу зокрема,
то за Сосюру, то за Блока...
і душу музика висока,
як ангел, в небо підійма...
А біля столу, як вітрило,
звисає щось відносно біле
і непрасоване давно,
яким завісили вікно
і ту весну, що за вікном
не помолилась перед сном...
В пітьму розсипалися кроки,
урвалась музика висока,
і пристрасті одвирували –
той скурвився, того зламали...
І залишилось від поетів
лиш кілька віршів у газеті.
А як і скільки б написали,
коли б той час, той сон, той вік
замовить знов, як замовляли
по сто і "Пісню про рушник"?..
* * *
Як з вирію, біліє наша хата,
густий бузок синіє при вікні
і листям, як губами немовлята,
перебирає у солодкім сні.
І розв’язала вузлики бруньок
старенька вишня, і старий садок
мов у далеку юність повернувся.
А до біленьких вузликів спішать
джмелі і бджоли, і моя душа,
якій запахло пряником бабусі.
А на мотузці підсиха прання
і тінь свою від себе відганя,
не вперше намагаючись злетіти
над світом, над прищіпками всіма
і ловить рукавом сорочки вітер,
як над конем, холошу підійма.
А вітер скаче садом навпрошки
і струшує на себе пелюстки,
що зірочками в нього на боках
замерехтіли, як у рисака,
що вже промчав – і тільки дзвін у вусі,
і тільки запах пряника бабусі.
* * *
...І скрипнувши дверима, даленіє
іще непевним кроком за дверми...
Невже і ти?., невже і ти, надіє,
ось так... із хати... в переддень зими?
А що лишаєш приспаним лукаво?
синицю в небі, костур у руці
та суєту сіреньких горобців,
та саду чорноту кістляву,
розкидане каміння та руїну,
та вічне павутиння у кутку,
та вишитих на білім рушнику
двох півників, що б’ються за зернину,
та непроглядь державної імли,
де Україна бакенами блима,
щоб навіть не подякувавши, мимо
варяги й греки з певністю пливли.
* * *
У Києві сніг і над Києвом сніг,
під снігом глухе бездоріжжя доріг.
У білій імлі розчинилися крони,
від міста лишилися тільки вогні,
і Київ так легко вмирає вві сні
під мертві Софіївські дзвони.
Клоччя агіток звисають на брамі,
в неонових спалахах сліпнуть сніги,
і ніби повії, реклама рекламі,
вітрина вітрині
моргають з нудьги.
Місяць з-за хмари розгублено визирне,
і переливчата снігу блакить
над бездоріжжям доріг мерехтить,
неначе запівніч екран телевізора,
де вісті останні і наше кіно
уже прокрутили давним-давно,
і все відбулось... А від "виру подій"
одні лише дати, одні лише дати,
як низка ключів од порожньої хати,
в якій ти прожив на землі не своїй.
Клоччя афіші звисають на брамі,
і падає сніг, і така тишина,
немов перед дійством у київській драмі,
а, може, трагедії – хто його зна...
І, може, сьогодні, а, може, у середу...
Чекання, як мати, стоїть у вікні.
І все ще попереду, все ще попереду,
як в ніч новорічну...
І падає сніг...
На Банковій тиша. Біліють будівлі.
Намети в снігу. І Хрещатик завмер,
немов дослухаючись музики сфер,
яка передує і хору, і дії...
* * *
Який порив! Якої сили!
Мітингували, говорили
до сліз, до самозабуття
і повертались, як на крилах
із того мітингу в життя
у сподіванні – щось та буде...
Й за те, що буде, налили,
адже не випить не могли,
бо лікувались від простуди...
А вранці глянув чоловік –
а за вікном той самий вік,
немитий посуд, крихти хліба,
і день заплаканий і шиба,
і по душі шкребе двірник,
який – хоч важко на похмілля –
про наше дбаючи життя,
слизький полій присипав сіллю,
підмів накидане сміття
і нахиливсь – його канудить.
Два пальці в рот –
і легше буде.
* * *
Було... і вже за видноколом,
і тільки золото стерні
та синє марево над полем,
та постать жінки вдалині.
Все пересохло, аж димить.
І синя бабка – тільки очі –
вже безтілесно мерехтить
і невідомо, чим шерхоче.
На вітрі туга журавлинна,
і в серці голка натяка,
що вже і ниточка тонка
і нетривка, як павутина.
Та нелиняючу блакить
перелива над полем спека,
і там, за маревом, далеко
жіноча постать ще стоїть,
як за сльозою... Так далеко,
що і не видно, хто стоїть.
* * *
Все глибшає осінь,
все глибшає тиша,
якої не відав
ні ранок мудріший,
ні літо, якому
над вухом бджола
своє відбриніла,
своє відгула.
Все глибшає тиша.
Садок порідів,
і листя спливло,
наче хліб по воді.