Лиш вітер плаття дитяче
зірвав і підняв над дачею,
хоч як не тримала чіпко
його у зубах прищіпка.
Ще трішки і всі дрібниці
сховає під снігом грудень.
І вже – ні листка, ні птиці,
а тільки трепет у грудях.
Притихли сади і сквери.
Під крони, що вже без пісні,
приходять пенсіонери
на свої побачення пізні.
Кохана моя, кохана,
на стежці листя багряне,
у вирії наші птиці
і – жодної таємниці.
А ми на узбіччі раю,
і все, що на нас чекає,
і все, що було в минулім,
простіше "ку-ку" зозулі.
І, може, так воно й треба:
щоб ні листка, ні птиці –
лише незбагненний трепет
оголеної таємниці,
лише марнота співуча,
в якій і Дніпро, і кручі.
* * *
Міддю темніють води
і вітер, як дзвін, гуде,
і не поспіша виходити
з Дінця перебулий день.
А ліс потемнів стіною
від низу до верховіть,
і пилкою вогняною
захід над ним стоїть.
Під берегом біла піна,
сліди на сипкім піску.
Заходить моя дружина
у течію стрімку...
Проміння ловлю останнє,
намагаючись уявить,
як захід оцей світанням
над лісом чужим стоїть.
Роса розвішує дзвоники,
а коники так сюрчать,
неначе на свято коники
при дзвониках будуть мчать.
Ще трішки – і зовсім смеркне,
І тихо душа щемить...
Хоч що їй, душі безсмертній,
одна проминальна мить..
* * *
Збіднілі крони шерхотять,
і так зносились їхні тіні,
що не заштопать павутині,
і квіти посіріли в сіні –
не відрізнити, не впізнать.
А вітер шматтями розніс
вітрила плинучого літа,
і, ніби хвилями прибитий,
під берегом чорніє ліс.
І вже не світиться багрець,
як золоті ворожі стріли,
які у сокола летіли
і густо падали в Дінець.
Ніхто не скаче за тобою,
не чути стріл над головою,
але стрілою кожна мить летить
і прагне зупинить тебе своєю гіркотою.
* * *
Пливуть над степом в мареві хрести,
куди не глянь – усюди колір синій,
і синіми здаються навіть тіні
на мармурі могильної плити.
Накрита хлібом чарка гіркоти
і паска на простеленій хустині.
Кущі бузку вже квітнуть де-не-де.
Усміхнене обличчя молоде
на мармурі. І згорблена роками,
уже неначе горбик між горбками,
чорніє постать...
* * *
Ні голосу Бога з неба,
ні погляду звіра з хащі –
нікого навколо тебе
крім тебе, пропащого.
Не страшно уже нічого.
То звідки в душі тривога?
Навколо ніде нікого
ніде нікого,
крім тебе
собі чужого.
* * *
– Так сумно, бісе...
– То чому ж не п’єш? –,
шепоче біс,
підсовуючи зілля, –
– У понеділок
все одно ж – похмілля,
якщо до понеділка
доживеш.
* * *
І жити неможливо,
а живем
і виживаєм навіть під ножем,
і, голову схопивши в руки,
вже й не дивуємося, ні,
що в нас ні правди, ні науки,
лише апостоли одні.
Ох, неоднаково мені.
* * *
Не знаю, чому, все не те і не так,
і хто я сьогодні – не знаю –
і вільний неначе, і майже козак,
хоч ніби козак за Дунаєм...
То, може, ще випити "чарку, не більш",
і не перейматись турботами,
читаючи напис: "Надію облиш..."
над золотими воротами.
* * *
Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.
І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими Сатана
на грішну зманює дорогу.
* * *
Зазналися, не знаючи нічого.
Ми тільки в яблуко, у таємницю Бога
вповзли колись нахабно черв’яком,
впиваючись молочними зубами
у те, що мало прорости садами,
і поточили в порох, і над нами
із того пороху піднявсь Содом.
* * *
І перший ангел просурмив...
І піднялась пітьма з пітьми,
і наростає дрож у тілі,
і море Київське шумить,
і підійма, і котить хвилі
числом 666.
* * *
Я прахом був, у прах вернуся...
Але чи був?.. А що, як ні?..
І все приснилося мені
у віщім сні, який не збувся,
який тривав коротку мить,
клубився голубим туманом,
у тому сні збирався жить,
шукав якусь обітовану
не день, не два – роки... роки...
запам’яталися піски...
піски... кістки... якась пустеля,
якийсь пророк чи пустомеля...
якесь майбутнє, що гряде,
і знов піски... і рід за родом
туди отарою бреде
і звідти зграєю виходить...
Пора (не треба вже нічого)
оті крихти, що на майбуть,
згребти рукою на підлогу,
звільнити стіл, де покладут
мене, готового в дорогу
у ті ж піски... Де знов... кістки...
Кістки по самий небокрай,
овечі, вовчі і пророка,
що шерхотить крізь вушко голки,
пересипаючись у рай.
* * *
Маруся
Уголь стонет и соль забелелась
И железная воет руда.
То над степью пустой загорелась
Мне Америки новой звезда.
А. Блок
Надриваючись, стогне траса,
удень і вночі шумить.
І в часу немає часу
зупинитися хоч на мить.
На все твоя, Боже, милість.
У пам’яті залишилось
не все, що було, збулось,
за спогадами моїми,
як доля стоїть незримее
і навіть не назване щось.
Не розпустити плетива
далеких подій і днів
і все, що туман засклив,
то відлунює шумом Лети,
то мелодією без слів,
то голосом безіменним
долітає з пітьми до мене,
та що я в пітьмі побачу
в осіннім садку глухому,
де, мов на плечі чужому,
дощ безпритульний плаче?.
То крона густої ночі
платівкою зашерхоче, –
і розмотується пітьма,
і співає мені Маруся:
"В мене чорних брів нема,
та я не журюся"...
Від терикону лише за крок
безоглядно цвіте бузок!
Вже приречений. Ще цвіте,
пелюстками летить у степ.
Гострі відблиски антрациту
І скільки навколо цвіту,
отої краси довкіл,
що, певне, рятує бджіл.
Тліє смердюча сірка.
На копрі п’ятикутна зірка.
А тії, що побачив Блок,
ще не видно серед зірок.
Та виспівують солов’ї
і босотою ручаї
аж вихлюпуються з ярків до Марусиних чобітків, і вдихають її духи
аж до серця всі женихи.
Райським яблуком червоніє
той, хто зайнять не сміє,
який не такий, як усі парубки,
ховає в кишеню трепет руки,
ніби шукаючи цигарки.
Нарешті Марусю до танцю запрошує.
А плаття Марусі в червоний горошок.
Зупиниться погляд на горошині –
і не заснути до третіх півнів.