правда, той зачучверілий курдупель Конопляний прибився на Донбасі і сватав до Жданова по чорну ікру, ще неговіркий, миршавий після лікарні, виручали, тримай по карбованцю за кожну спродану пару кооперативного взуття, тоді добре приторгували в Дебальцево, потім обридло стовбичити за лотком, і Сєрий знов по осі розкрутив у протилежний бік глобуса, посміхнувсь до продавщиці канцтоварів, і за лісосмугою засльозіла жовтосвічкова стерня, кленове листя налипло на вікна автобуса, яким везли на хміль: в’юнке плетиво між бетонними стовпами хлопці обривали вагою тіла, сідницями гепали в притолочений спориш, дівчата з місцевої школи десь доп’яли бінокля і з воркітливим смішком розглядали галасливу, незвично жваву паруботу, бригадир слідкував, щоб не жбурляли піску в мішки з пуховими шишечками, одноколірна з осінню жовта імлавінь, випаливши туман над бузиною в долині, розкрилилась над стежками в подзьобинах від каблуків, наркотичний дим проти волі паморочив голови і під транзисторне "Бабине літо" Сава з Сергієм підбили до танцю двох старшокласниць у спортивних костюмах, Конопляний на хуторі вижебрав пазуху картоплі, за автобусом у рівчаку розклав багаття, вогонь зметнувся по жухлому різнотрав’ї, насилу притупав кедами в яру, мелодія згасла, і Сава розлущив тугу шипшинину, запхнув лоскітні зернята за комір своєї любки, що вдавано боронилась поглядами на вчителів і обіцяла над’їхати на побачення в місто; лагідний струм любові тис груди, і вперше Андрій відчув скорботну вмирущість хмелевого пилку, забутого чорнохрестого цвинтаря за селом, джерела в дуплі осокора за річкою, куди вбрід жодна школярка не поспішила за ним, і світле натхнення юності перекипіло в божевільний листопад під кам’яним небом, у тиші змілілого озерцяти, де пацанва з мулу витягувала міднобоких карасів і вицупила знечая медянку, з якою, мов батіжком хльоскаючи по ґумових халявах, бігала лугом під захоплений ґвалт вихователів, під горобинну пожежу обвислого гілля, під золотавий, тихіший від тиховоддя, димок, що застилав густі вруна за стерновищем, бур’янистий видолинок на місці колишнього ставу, кілька вербичок і сонну череду з пастухом, котрий, розтеливши дерматинового плаща, полуднає здьором, натертою часником цілушкою і молоком з баклаги, з-за потилиці насуває на лоба дірчатого капелюха, дрімає з козячою ніжкою на губі, доки хміль безліччю блискавок розпорошується над кротовинами в байраці, над покосом, звідки проклюнулись молоді трави, над миттєвим багрянцем падалішнього листка на обличчі, над цегляними тінями рогози по стрімнині, над сипкою розламаною картоплею в хрумкій шкоринці, над спутаним жеребцем із обреп’яшеною гривою, над скопирсаним торфовиськом, над дзвінким зірколобим іржанням, над помідорами й сіллю на лопухові, над піснею горлиці на стовпі; звідтоді осінь кликала на привілля, дорога обзивалась блукальним азартом, супутником мужності.
Залізничник прихилив косу до діжурки, накинув кітель і на пероні, червоним жезлом підбивши картуза, попрохав Андрія завантажити порожні хлібні ящики в поїзд.
2
Сутеніло, коли, прокинувшись від незвичної тиші плацкарту, Андрій вийшов на перекур: тітка на пероні тисла до грудей дійничку абрикос і з-під вицвілих брів німо поглядала на курортників, які з оберемками динь перестрибували колії до вагонів; згадалась мати, солоний окріп різонув у тамбурі по очах, і вкотре подумалось, що вітер зіткано крилами перелітних душ, які наздоганяють блудних своїх володарів.
Біля вікна жіночка в чорній хустині виповідала смуток провідникові: полінувався в кар’єрі занести зайву вибухівку на склад, підпалювали, а там детонатор, то геть розкидало; Андрій подумав, що мати, мабуть, поховала його; звідтоді, як залишив Київ, чорнокосу, безжурно звабливу Анну, першого чоловіка неїного, художника Ігоря, бідову з немовлям сестру її Лєну, хліб асфальтувальника, хлорковий страх безпритульності по кімнатах відпочинку, і вимріяв по заробітках розстаратися на кооперативне житло, куди там, гроші щезали за стойками буфетів, витверезників, залізничних кас, і серце на велелюдді скинуло вовняний светр самовтіхи, білизну сумнівів, заосеніло над балкою листя, звіддалік схоже на вузьку, лілову на зап’ятку жіночу ступню, що дрібним золотолистом від неба до мілководдя засвічує шляхи в розлуку: то при зустрічі в Одесі Сергій уперше розкрутив глобуса назад, каже, братва і хлопці, вип’ємо за мать порядку, скупимо по хуторах маковиння, крізь м’ясорубку пропустимо і здамо по два четвертаки за склянку, питається, чого ще тра? була втіха: випаритися з дороги в лазні, до приємної втоми вистояти в черзі за квасом, на таксі підкотити до підвалу Папулі з гостроязикими замашками спортивного коментатора: ну да, кохала мене дружина без памняті, ну да, розчісувавсь біля вітрини і впевнено стріляв недопалком, прочиняв двері перед знайомими, перед ситцевим вихором простоволосої подруги, чий ротик нагадував ґумового еспандера, — знов хорову привели, хлопці? — розгублено, хтиво запитувала жінка, на сірник не доливаючи коньяку по мензурках, — один твій відпрігся, бідний, — одказував котрийсь друзяка, Папуля дзьобав носом над чашкою кави, й дружина хмеліла від соромітної своєї відвертості — завтра вихідна, подзвоню, добре? — домовлялася з тим, що заступався за чоловіка; ну да, осиротів під старість, спасибі, що пам’ятаєте, хлопці, ну да!
восени Сава з Сєрим гайнули на платне карате, і вдавано добродушний, натоптуватий відставний десантник в окулярах чекав їх на галявині за містечком, закладав кулачища за спину і, біліючи кросовкою на пеньку, дививсь, як заголені по пояс, бородаті і стрижені, вузькоокі й оскалені чоловіки гамселять стовбури сосон, лівим плечем захищаючи лице, один супроти одного січуть повітря, навприсядки кружно оббігають акацію і ляскають комарів на спітнілих лопатках, а тренер під липою розводив вогонь, забадяжував чай у погнутій каструльці, доки вони викупувалися в ставку і втома від ключиці дерев’яніла вздовж тіла, соснові шишечки на березі нашпигували босі ступні, глуха вода лоскотала вуха, біло сохла живиця на подовбаному ножами стовбурі, на узліску перегукувалися останні грибники, і тренер, міняючи голос із войовничого на дружній, казав, що необхідно в робітничому селищі випробувати здобуті знання; десь на вимісяченій алеї гатили першого стрічного мозгляка, котрий марно тікав од інфаркту, розстібали браслет і без озлоби, мов відганяючи дрімотну кволь, молотили сержанта міліції, поспішали з його посвідченням на дискотеку; дрантя модне, по туалеті накурено, вуграстий у тільнику здоровило цвиркне крізь зуби, самий раз окультурити, тримай під дихало, тримайся, пошлакуй у пісуар, правильно, тримай по схабах, годі колінкувати; і таксі гальмувало за квартал до підвального пристанища, де Папуля загодя пошаткував на дощечці суху ковбасу, вино розставив по краях столу, на одну скибку надрізав кавуна і підпалив чотири конфорки, щоб газом висушити пріль по кутках; Сава й Сергій під краном мочили голови, по-собачому обтрушували волосся, за справну службу обіцяли старому дівчаток, і вдячний Папуля нарікав їх синами, припалював сигарети від запальнички, збивав попіл до сміттєвого відра, ощасливлений третьою склянкою, ліз цілуватись, і Сава, злегка в хмелю, за краватку тяг самозваного батька під стелю: плати за охорону нічліжки, ну! видзігорний хазяїн слинив на замшевий рукав благодійника, болісним пихтінням гасив тривогу: повісь мене, повісь, проте лучче збігаю за винцем, гик-гик! Сава лоскотав худі під вельветовим жилетом ребра, і старий дужче засмикував зашморг, сліп від лампочки з білим пекучим хробаком, що виїдав сльози, і тоді світло, втративши прозорінь, кишіло мучними червами: за свої візьму, п’ять флаконів, чуєте п’ять! — Андрій рвучко підводився з крісла, за рогом будинку дощосіч пухирила капюшон куртки, Олена в гуртожитку дов’язувала шарф і віталася млявим покивом голови, жовтів над тумбочкою світильник у вигляді лотоса, за електрокаміном сохли устілки на розстібнутих чобітках, мовчання іскріло на кінчиках шпиць, від протягу цокала защіпка об кватирку, безголосий штучний вогонь тремтів бордовими переливами на сталевій решітці, туго заплетена дівоча коса пахла сургучем і нерозламаним смутком уявних листів Андрія, "дужче любові прагну чекання, щоб, вбігши знадвору, з плеча зняти сумку з гостинцями, кинути мокру одіж на камін і зцілувати твою здивовану посмішку", звична до скалооких залицянь на роботі, стомлена мовчанкою, обворожуюче приємна, така, що замиловує кожним поглядом на годинник, Олена, перегнувшись через ліжкове бильце, вмикала радіо, і Андрій зводив капюшон на сходах, які рівно вибілила сльота, від недосяжного віконного світла човп до просмерділого риготнявою підвалу, пив холодний з лимоном чай, засинав на матраці у ванній під капіж води, під тверезу відвертість невимовних признань, доки останнього вівторка листопада Олена обмовилася про звіра, і він зрозумів, що саме непротивлення мало оберігає від проклять, він, отруєний неправедним досвідом, важко збувався думи про благальний час каменепаду;