І водночас він не міг, не зважувався, просто не мав сили вимовити вголос нове визнання, розповісти, що сталося потім,— і тому мовчки, похнюпившись, вислуховував, як багато й добре говорили про нього, й тихо сподівався, що врешті ж йому дадуть спокій, облишать його з тими балачками.
— Поїдемо в суботу по рибу,— сказав тато й нишком стежив, яке враження справить звістка на Михаська. Син здавався йому останнім часом надто смутним, навіть схудлим, попід очима в хлопця лягли сині підківки, як у дорослої людини, втомленої і занепокоєної. Чи то над книжками сидить до півночі? Чи то вплинула на нього історія з мотоциклом? Та ж ніби все найгірше минуло, лікарі запевняють, що дівчинка ходитиме — звичайно, їй доведеться полежати в гіпсі, але рентгенівський знімок показує, що все буде гаразд. Третій тиждень минає, відколи те трапилось, а щось ніби зламалося в Михаськові і перемінилось. То дразливий, то байдужий, то знов аж до гіркоти сумний...
— Михасю, чуєш, поїдемо в суботу по рибу. Відпочинеш трохи перед екзаменами. Як думаєш, куди б нам податись?
— Не знаю.
— Може, на Буг?
— Як хочеш. Мені все одно.
Синова байдужість засмутила батька, але на всі розпитування хлопець неохоче відповідав одне й те ж: "Нічого не трапилось, усе нормально, ніде не болить, дайте мені спокій".
Страх Михаськів був невидимий для решти світу, звідки ж міг батько знати причину дрібної переміни в синові? Батько ж не чув, як страх нашіптує Михаськові: отак-то, голубе, нікуди тепер ти від мене не дінешся, не заховаєшся, я тебе довіку стерегтиму, тепер без мене слова не вимовиш, кроку не ступиш, мовчатимеш у жменьку... Та и чого ти журишся? Мовчатимеш — все буде гаразд, ніхто не взнає ніколи, ніхто нічого не взнає, живи собі спокійно, що тобі той мотоцикліст? Ти ж міг і не бути тоді на тій дорозі, не бачити нічого — подумай сам, як багато подібних історій трапляється, і ти про них не знаєш, і вони ж тебе не обходять, то забудь і що, наче й не бачив, не знаєш,— нехай там собі хто хоче й кого хоче з ніг збиває, ти свого маєш досить, пильнуй себе, і я тебе пильнуватиму, з мене сторож добрий, хи-хи... І нікуди ти тепер без мене ні кроку...
Батько підійшов зовсім близько, погладив Михаська по голові. Його руки — засмаглі, великі, вкриті золотавим дрібним пушком. На мить хлопець притулився щокою до батькової долоні — і враз зникло підступне, мерзенне нашіптування, зник і сам страх. Михасько ніби вже зважився розповісти про все, геть-чисто про все, уже от-от мало злетіти з уст перше слово визнання, але ж як важко вимовити це перше слово, як важко почати розмову!
— Скажи, татку, ти коли-небудь... боявся чогось?
— Боявся? Авжеж, боявся. Грому, лихого собаки Терека. А ще,— засміявся батько,— боявся материної різки.
Михасько й собі усміхнувся кутиками уст: тато узяв його запитання за жарт, може, так і краще, бо як, ну як він розповість батькові про той ніж, як скаже, що злякався? Батько або ж присоромить його, засміє — або ж сам почне боятися за нього — свого малого, наполоханого сина. Проте Михасько відразу відмовився від цього останнього припущення: ні, тато не злякався б. От хіба що мама — їй би привиджувалися усілякі страхи, кров і небезпека, матері він навіть не заїкнеться ні про що, бо й з дому не випустить. Відібрала ж велосипед, хіба пі? А батько? Як щось узнає, відразу перекаже матері. Ні, нехай нічого краще не знають, хай не знає і та дівчинка, яка лежить зараз у лікарні, він не відважувався тепер їй у очі дивитися,— наче був винен у тому, що он уже літо теплом дихає, і сонце, і зелено, а вона лежить; проминуть черешні, суниці і вишні — а вона все ще буде в лікарні, і хто знає, чи їй аж тоді дозволять устати. До неї можна приходити, можна вже розмовляти, але Михасько боїться тих відвідин ще більше, ніж спочатку, він і далі мовчки й знічено сидить при ній і не вміє нічого путнього вимовити.
Дівчинка перебирає букетик квітів, принесених Михаськом.
— Чудний ти, ох, який чудний,— сміється вона,— ніколи б не подумала, що людина може так довго мовчати. Ну чого ти мовчиш? Хоч розказав би щось — так ні, мовчиш. Ну скажи, на велосипеді їздиш?
— Так, — говорить неправду Михасько, він соромиться признатись, що йому заборонили виїздити на велосипеді.
— От як встану, то спершу вчитимусь на велосипеді їздити, а потім уже ходити. Поїдеш зі мною на ту дорогу?
Михасько знає: їй не скоро доведеться встати, і дивується з її лагідного настрою і впевненості в доброму, і заздрить, що вона не відає страху й хоче знову опинитися на тій дорозі. Він же сам навряд чи хоче цього, але понад силу обіцяє:
— Поїду.
— Наввипередки, добре? — пропонує Неля і невдоволено дивиться на свою ногу.— І коли вже з мене стягнуть гіпс?
Михасько втуплюється поглядом у підлогу; потім раптом нишком, поволі відчіпляє з пояса брелок, зважує його на долоні і каже:
— Послухай, я це знайшов... тоді, на тій дорозі... Хочеш — візьми.
— Покажи,— простягає руку дівчинка, вона не може повернутися на ліжку, апарат і гіпс тримають її весь час в одному положенні.
Він подає їй брелок, і вона радісно вигукує:
— Чінгачгук! Це мій Чінгачгук, тепер усе справді обов'язково буде добре!
Михасько невтримно червоніє і знову дивиться собі під ноги.
Він, зрештою, і на уроках дивиться кудись убік, він вишукав цей зручний спосіб уникати чийого б то не було погляду.
— Та що тобі, Михайле? —дивується учитель фізики Олексій Максимович.— Зосередься, подумай хвильку — згадаєш формулу, правда?
— Не згадаю. Я не знаю тої формули,— похмуро признається Михасько.
— Що ж, залишишся після уроків, вивчиш формулу — і розв'яжеш задачу.
Звичний, знайомий до найменших подробиць фізичний кабінет.
Вперше Олексій Максимович застав тут маленького, розпелеханого п'ятикласника, коли той навіщось намагався розібрати трансформатор. Хлопчина так захопився своїм заняттям, що не помітив учителя, а помітивши врешті, сахнувся, зачепив рукою макет електростанції і скинув його на підлогу.
Олексій Максимович дивився на переполохане дитяче обличчя, на поплямлений чорнилом шкільний костюм й вузенькі хлоп'ячі плеченята — аж ледве втримався від усмішки: