Зовсім не обов'язково, та й не потрібно, щоб частини соціального цілого збігалися в своїх бажаннях та судженнях; обов'язково й важливо, щоб кожна якомога краще знала, чим живуть інші. Коли цього немає, клас чи цех втрачає, немов при деяких захворюваннях мозку, тактильну чутливість, не відчуває на своїй периферії контакту й тиску інших класів та цехів, а відтак починає вірити, що існує лиш він, що він є все, що він є ціле. Цей партикуляризм класу набагато серйозніший симптом розкладу, ніж рухи етнічного й територіального сепаратизму, оскільки, як я вже казав, класи і цехи є частинами в радикальнішому розумінні, ніж етнічні й політичні ядра.
Отже, іспанське соціальне життя дає в наші дні винятковий приклад затятого партикуляризму. Сьогодні Іспанія є скоріше не нацією, а рядом водонепроникних переділів.
Кажуть, що політики не дбають про країну. Хоча це й правда, але несправедливо, що таку безжурність закидають лише політикам. Правда ж у тому, що коли для політиків не існує решти країни, то для решти країни куди менше існують політики. Що ж відбувається в цій неполітизованій решті нації? Чи дбає військовик про промисловця, інтелектуала, аграрія, робітника? Те ж саме мусимо сказати про аристократа, промисловця або робітника стосовно решти соціальних класів. Кожен цех живе, герметично замкнений в самому собі. Його анітрохи не обходить, що відбувається в усіх інших загородах. Вони обертаються одні над одними, мов ті зоряні світи, що навзаєм не знаються. Кожен зосереджений на своєму цеховому, не має жодного уявлення про те, чим живе сусідня група. Ідеї, емоції, вартості, створені в професійному ядрі чи якомусь класі, жодним чином не поширюються на решту. Титанічне зусилля, що його докладається в одній точці [158] соціального обширу, не передається, не дістає відгуку вже за кілька метрів і помирає там, де народжується. Важко уявити менш еластичне суспільство, ніж наше; тобто важко уявити людський конгломерат, який би менше заслуговував називатися суспільством. Можемо сказати про Іспанію те, що в одній із своїх комедій Кальдерон говорив про Мадрид:
Від муру до муру
ще дальший світ,
ніж від Ганте —
Вальядолід.
ВОЯЦТВО
Аби не надуживати надалі загальними й абстрактними формулами, спробую побіжно розглянути конкретний приклад водонепроникного переділу — професійний клас вояцтва. Чи не все мовлене про нього годиться, з незначними змінами, і для інших груп та цехів.
Після колоніальної та іспано-американської воєн військо перебувало в стані глибокого пригнічення, морального надлому, так би мовити, розкладу в безкраїй національній масі. Нікого воно не обходило, бодай задля того, щоб зажадати від нього виконання в належній та компетентній формі безпосередніх обов'язків. Водночас колективна воля Іспанії, з рідкісною та дивовижною одностайністю, безапеляційно й остаточно прийняла непохитне рішення назавжди відмовитись від воєн. Самі вояки почувалися в глибині душі знече-щеними цим рішенням, а дон Хоакін Коста, знову поціливши пальцем у небо, звелів запечатати Сідову усипальню.
Тут маємо саме той випадок, коли доконче треба розтлумачити, що таке спільне національне життя, збагнути, що тільки дія, проект здійснення найближчим часом великих справ здатні зрегулювати, уструк-турувати і поєднати колективне тіло. Військо не може існувати, коли з його виднокола усувається можливість війни. Бодай примарний образ можливої сутички повинен мріти ген у перспективі й чинити своє містичне, спірітуалістичне тяжіння на сьогодення війська. Припущення, що одного дня військо стане у пригоді, є необхідним для турботи про нього і підтримування [159] його в боєздатності. Без імовірності війни немає способу моралізувати й дисциплінувати військо, мати цілковиту гарантію його ефективності.
Я розумію переконання пацифістів, хоча й не поділяю їх. Противники війни обстоюють розпуск війська. Така позиція, попри свою помилковість у самому корені, має свою логіку. Але, мавши військо, відкидати можливість його застосування є крайнім протиріччям, що, незважаючи на нещирі офіційні заяви, лишається на сумлінні чи не всіх іспанців з початку століття. Можливість визвольної війни була настільки неймовірною, що практично не мала впливу на громадську свідомість. Рішення раз і назавжди покласти край війнам призвело, природно, до того, що всі класи відцуралися світу вояків, який перестав для них існувати. Суспільство кинуло відокремлене, внутрішньо зденаціоналізоване й розпорошене військо напризволяще. Взаємність не забарилася: соціальна група, що почувається знехтуваною, автоматично реагує чуттєвим відчуженням. Серед нашого війська зароджується фатальна недовіра до політиків, інтелектуалів, робітників (список можна продовжувати і по висхідній); в узброє-ній групі забродила знехіть й неприязнь до інших соціальних класів, її цехова периферія робилась дедалі герметичнішою, менш контактною щодо суспільства. Відтак військо починає жити — в ідеях, намірах, почуттях, варитися у власному соку, не сприймаючи і не обмінюючись зовнішніми впливами. Воно закупорилось, замкнулося у власному серці, плекаючи паростки партикуляризму .
В 1909 році наше військо відбуває на колоніальну операцію в Марокко. Спонукуваний вищезгаданим пацифізмом люд приходить до казарм, щоб перешкодити цьому. Цієї, так би мовити, законопослушної операції своїми масштабами було недостатньо для упокорення бойового духу такого війська, як наше. Втім, цього спротиву вистачило для пробудження професійного духу нашого війська. Відтак знову починає формуватися групова свідомість війська, воно зосереджується на собі, об'єднується з самим собою, але не гуртується з рештою соціальних класів. Навпаки, довкола тих суворих почуттів утворюється цеховий зв'язок, який я згадував раніше. В будь-якому разі, [160] Марокко зробило з розгубленої душі нашого війська стиснутий кулак, морально готовий до бою.
Відтоді вояцтво стає зарядженою рушницею, що не має цілі до стріляння. Відокремлене від інших національних класів — як і вони, своєю чергою, між собою,— зневажаючи їх з огляду на їхню байдужість, військо живе в постійному невпокої, прагнучи витратити нагромаджений духовий порох і не знаходячи слушної на це нагоди. Чи не призведе цей процес до того, що військо стане проти самої нації й запрагне звоювати її? Як запобігти вибухові його притлумленого войовничого духу, щоб йому не спало на думку захопити в свої руки якогось політичного діяча, мов стратегічну висоту?