Раз і вдруге мимоволі обернувся назад, наче щось мало гнатися слідом, проте засніжена річка сіріла пустельна й смутна.
Лівою рукою притримував онуку, аби не вивалилася, а правою рукою посмикував віжки. Скоро мало показатися село, й тепер чомусь у голові засіло: не вскочити б в ополонку, яких десь отут дітлахи понабивали ломами, коли під кригою без повітря душилася риба. А як праворуч на околиці майнула перша хата й звернув на берег, то зітхнув полегшено: дяка долі, пронесло, не вскочив.
Ще з річки, а потім і з берега вглядався в обриси сільської околиці, де жила дочка Марія. Ген, під спадистою горою, видніє хата між ясенів, і довгий дерев’яний журавель стримить за верхом груші.
Кінь захляв, ледве борсався в снігу, що горбився тут заметами.
— Максиме! — знагла долинуло.
На той несподіваний голос мишастий кінь, геть вибившись із сили, спинився, повернув голову до людської постаті, що бовваніна на хатньому причілку.
— Максиме, чи тебе нечистий носить о цій порі...
Тут жив його одновесник Степан Бездушний, він і обізвався з причілка, де якоїсь хороби і вистоював цієї пори.
— До дочки їду...— сапко мовив.
— До дочки? — перепитав Степан Бездушний, ступивши від хатнього причілка на заметену дорогу. Під куштратими бровами яскраво жевріли очі, одутлі щоки пашіли теплом, з розтуленого рота несло духом самогону.— А я от не сплю... Трохи вигнав бурячихи, ще гаряча... Може, заїдеш і зігрієшся з дороги, а потім до дочки?
— Та вже потім якось...
— А це ж кого на санчатах' везеш? — зігнувся, заточуючись.— Чи не Ганя часом? О, справді Ганя, аж чудно... Так вона ж недавно в нашій хаті була! А як на твоїх санях опинилась?
На їхню балачку вийшла з сіней Ониська, в самій лише кацавейці-безрукавці, заквітчана рум’янцем, бо теж ніколи не цуралася оковитої. Вгледівши санки, а на санках і зовсім пізнього гостя, а поряд із ним скульчену дівчинку, Ониська чомусь нічого не годна була второпати.
— Ганю,— заспівала медовим ласкавим голосом.— А чом ти не в матері, га?
Ганнуся щулилася, тремтіла й мовчала.
В безсилій люті, геть втрачаючи голову, бо нічого не тямив, Максим Ковтяга закричав:
— Та що тут у селі коїться, га?
— Я от самогон варю,— дурнувато засміявся Степан Бездушний.
— А що коїться, що коїться,— полився медовий Онисьчин голос.— І справді, нічого не коїться. Трохи закропилися з моїм дідом, це так... А ввечері приходить до нас твоя Марія, привела Ганнусю за руку. Зовсім рано було. Нехай, каже, Ганнуся у вас переночує цю ніч. То нехай переночує, кажу, печі не перележить. Нехай, каже Марія, дитина переночує у вас, бо чогось так душа моя марудиться, так марудиться...
Позвірівши кістлявим обличчям, старий Ковтяга слухав — і аж кипів від гарячки:
— Ну, кажи, Онисько, хутчій!
— А що казати? Лишила дитину й подалась. А ми ото з моїм дідом і варити почали, бо все готовісіньке, а Ганнуся біля нас крутиться, бо цікаво дитині. Коли, бачимо, взяла хустку, закутується, валянки взула, пальтечко — на плечі. Ти куди, питаю. А до матері, каже. Ану сиди, наказую. А вона до матері — й край. То йди, раз така навриплива.— Ониська вже
до чоловіка мовила: — То вона й шуснула за двері, правда?
— Сказала, до матері, а побігла до діда? — поспитав Степан Бездушний і поглянув на темну стіну лісу, що підступала до села.— Та не може бути! Опівночі! І така дорога... Чи ти, Ганнусю, була в матері? Ну, скажи, була вдома?
— Бу-була... вдома...— прошепотіла Ганнуся.
І тоді, несамовитішаючи, Максим Ковтяга знову закричав:
— Візьміть дитину, візьміть! — А що обоє Бездушних стояло німими тінями, то сам схопив Ганнусю з саней, поставив у пухнастий сніг.— І глядіть за нею, глядіть, раз мати попросила!
Смикнув за віжки, мишастий кінь рушив, санки пурхнули вперед.
— Зайшов би та погрівся! — гукнув невздогін Степан Бездушний.— Куди ти?
— Дивіться за дитиною! — через плече гаркнув Ковтяга.
— Який світ настав, який світ настав,— бубоніла Ониська, пригортаючи дитину.— Гайда, Ганнусю, в тепло, бо дригониш уся, як листочок, і дар мови стеряла, а ще ж учора звечора була така щебетушечка... А ти, Степане, чого стоїш? Ходімо.
— Ой, щось тут не так,— мовив забарний на швидку думку Бездушний.
— А коли не так, то вже по-своєму перетакувати не станемо,— засміялася Ониська, і її голос проллявся в темряві зимової ночі медовим струмком.
У Маріїній хаті під ясенами світилось причілкове вікно.
И Максим Ковтяга спершу зрадів на той вогник у затушкованому картопляною загатою вікні, та відразу ж і злякався, й страх шпарким морозцем сипнув по спині. Бо дочка хоч і любить вставати вдосвіта, щоб попоратися по хазяйству, але ще де той досвіток, ще жоден вогник не блимає в селі, яке понуро причаїлося в підбіленій снігами темряві ночі.
Залишивши санки перед відхиленими ворітьми, старий Ковтяга, зашкопертавшись у заметі, ступив на подвір’я під горою. І навіть кинув миттєвий розпачливий погляд у розплющене, осяяне вікно, встигши застерегти хіба що піч, а на кзинці печі кволу бликавку-каганець.
Сінешні двері відчинено, він пірнув у морок сіней, далі намацав клямку хатніх дверей і потягнув на себе. Двері відчинились легко, наче хтось їх підштовхнув ізсередини. Завмерши на мить перед порогом, Ковтяга хапливим зором обнишпорив хату і, нічого не помітивши, переступив поріг.
Мертва тиша стояла в хаті.
Каганець-блискавка на кзинці печі кліпав, язичок полум’я погойдувався, то дужчаючи, то слабкішаючи, тому в хаті ворушились тіні, особливо ж густі по кутках, і ці мінливі тіні видавалися зараз єдиними живими істотами в доччиній оселі. Водячи зацькованими очима по хаті, наче боячись прогавити якусь несподіванку, він затримав погляд на ліжку, застеленому стріпаним барвистим ліжником.
— Маріє...— стиха покликав.
Може, спить на печі? Здершись на лежанку, заглянув на піч, але там на черені золотилося тільки просо, а в кутку чорніла сушня — сливки, груші, яблука.
Може, ховається в штандарах? І, злізши з лежанки, заглянув у підпіччя, але там лежало тільки сухе соняшничиння на розпал.
На ослоні біля вікна стояв закіптюжений чавунець, у чавунці біліла обібрана від лушпиння картопля, залита водою. Отже, готувала картоплю на вечерю, але вечерю так і не зварила.