Говорив неквапливо, впевнено, твердий голос погуркував, а Максимові Ковтязі все здавалось, що то хтось інший говорить, заховавшись у круто випнутих грудях Онисимових, і ось зараз той інший хоч трішечки визирне з-за частоколу міцних, ледь пожовтілих від тютюну зубів. Але слухав би й слухав, якби тільки зоставатись тут, у лісі, якби тільки не повертатися в Глибокі Колодязі, де знов доведеться побачити, що ніщо не приснилося, не примарилося.
— І я ніколи не забуду її добра, й твого добра не забуду, Максиме Івановичу. От ти не партизан, еге ж? Скажімо, як от оцей Федір,— і поплескав по плечу опецькуватого чоловічка, який сягав йому до пояса.— Але скільки ж ти допоміг нам, і Марія багато допомогла... Чи не за цю допомогу її скарали?.. А за тобою часом не чатують?
Максимові Ковтязі кортіло сказати за нічну сьогоднішню пригоду в стодолі, в нього й досі нила потилиця, але не сказав, бо сам до пуття був не годен втямити ту пригоду. Якийсь Микола з Хащуватого, недужий, опинився чомусь у стодолі, не міг дійти до хати, може, й у живих досі нема. Хтось послав його... А хто?.. А чого?..
— Знаю, що горе привело тебе сюди... Міг би й не застати нас тут, бо на місці не сидимо, сьогодні в лісі, а завтра — розійшлися по хатах, а там знову гуртом зібралися... Але дивися не наведи нікого на наш слід... А тепер уже рушай до села, бо й так загомонілися... Я ще дам знати про себе, жди, й Гані допоможу.
Максим Ковтяга збив із лоба шапку, що наповзла на брови, вже хотів іти, як Онисим Потурнак усміхнувся холодною скупою усмішкою:
— Довго житимеш, батьку... Максиме Івановичу! — И знову поплескав по плечу товкущого Федора, що тупцювався біля них.— Чув, Федоре? Чутка дійшла до мене, що немає батька, а він ось, живий і невшкоджений.
На смагло-зеленкуватому обличчі Федора залисніла усмішка.
— Значить, довго житиме!.. Ну, рушай, батьку, бог тобі в поміч. Скоро здибаємося, тільки я вже сам навідаюся до тебе, чув?.. Федоре, проведи батька...
Максим Ковтяга з-поміж купи сухого гілляччя висмикнув замашного ліщинового прута, аби поганяти коня, й поволеньки почвалав поміж ялин, які сяяли сивою хвоєю та лискучими шишками. Не прислухався, чи хтось іде слідом за ним. На душі було так, наче у вулику, з якого димом викурено бджолиний рій.
День стояв навдивовижу погожий, але той день був начебто' не для Максима Ковтяги, й сонце світило не для' нього, й поодинокі пташки майже весняним щебетом озивалися не до нього. Мишастий кінь повернув голову, стежачи за його наближенням. Господи, і як би він обертався без коня, який несподівано опинився в його руках?
Біля санок зупинився. А де ж Федір? Мав би йти слідом, але нема. Тоді Максим Ковтяга повернув трохи назад і з-за хвої спостеріг, що Федір чомусь не рушив слідом за ним за наказом командира, що вдвох вони стоять біля купи гілляччя, розмовляють, кидаючи довгі позирки в його бік.
Зрештою, Онисим Потурнак обернувся і, рівно тримаючи голову на прямих та негнучких плечах, подався до крейдяної гори, повіспованої сірими цятами печер, а низенький окоренкуватий Федір проворно покотився сюди, до Максима Ковтяги.
Його смагло-зеленкувате обличчя поземлистішало й тарган-куваті бузинові очі поглибшали та погострішали.
— Проведу вас...— Місця на санках не було, Федір без вагання сів на домовину.— Рушаймо, чи що...
Максим Ковтяга смикнув за віжки, обертаючи коня. Во-станнє окинувши поглядом підніжжя крейдяної гори й марно пошукавши поміж дерев вигинисту командирську постать, Максим Ковтяга зітхнув протяжним подихом, у якому почулися і розпач, і жаль.
— Сідайте, батьку, й ви в домовину,— всміхнувся Федір.
— Снігу багато, кінь не потягне.
Скоро почулося легке, наче аж пташине посвистування десь поблизу в лісі, й на те посвистування Федір відповів так само стиха, причаєно, по-пташиному. Ага, десь тут має вартувати Іван Смола, це він знак подає, сховавшись так, що не видно. Бач, хлопці своє діло знають, а він ото... А він ото не подався з домовиною в село, а понесло його до партизанського стійбища, наче в лісових хлопців немає своїх клопотів, то він їм своє привіз. Ех, що то голова вже дурна, очманіла — сім пудів диму в голові,' та й усе.
Не знав, скільки й куди проводжатиме його оцей ширший ніж довший Федір, та й нащо проводжати? А може, йому треба під’їхати кудись, хіба ж вони відкрито признаватимуться? То нехай собі їде, не пересидить домовини.
Дісталися берега річки, вже й на скрижаніле полотно виїхали, тут Максим Ковтяга й примостився в передку саней, бо кінь подужає тягнути по кризі.
— Якийсь чудний ви, батьку,— почулося за спиною.— Правду про вас каже Потуриак.
— Яку правду?
Глянув через плече — якесь недобре, підозріливе обличчя було в цього Федора, що розкарячив короткі ноги на його домовині.
— Й чого було посеред білого дня плуганитися до нас? Аби хто назирці кинувся за вами?
— В кого ж я міг шукати захисту, як не в Онисима? От і повело мене...
— А хто він такий для вас, що до нього?
— Як то хто? Він — Потурнак!
— А дорогу звідки знаєте?
— Від Потуриака.
— Від нього? — не повірив Федір.
— А то ж від кого,— наче аж образився Максим Ковтяга.— Я ж його добре знаю.
— Знаєте добре?
— Авжеж. Бо в кого він мав притулок? — Максим Ковтяга знову обернувся через плече і, зауваживши недовіру на плескатому Федоровому обличчі, мовив: — Потурнак довго мав у мене притулок. І в моєї дочки Марії.. Як не в мене, то в неї, як не в неї, то в мене. За сина став для мене.
— Та що ви кажете, батьку!
— Що кажу? Правду кажу.
— Чудна якась ваша правда, не віриться.
— І не тільки в мене та в дочки мав притулок,— звірявся цьому партизанові Максим Ковтяга. Звірявся, як своєму, як спільникові.— А й також у Калістрата Кописточки переховувався довго.
— У Калістрата Кописточки?
— Еге ж, із Глибоких Колодязів, мій товариш. Я й завів якось уночі Потурнака до Кописточки, в нього хата на околиці, від лісу. Вважай, він у нашому селі й вижив, і порятувався.
Несподівано одземкуватий Федір якось дивно звалився з домовини на лід, звалився на коліна, та відразу ж підхопився, проворно вибіг поперед коня, схопив за вуздечку, аж кінь захропів.