Полотняної пелюшки в тебе не було, бо в поліцейській дільниці її замінили звичайною серветкою.
Ось іще що: на жодній із твоїх речей не було мітки. Їх вирізано, певно, для того, щоб не можна було дізнатися прізвища твоїх батьків.
Оце й усе, мій любий Ремі, що я можу тобі повідомити. Якщо ці речі будуть тобі потрібні, ти тільки напиши, і я відразу їх вишлю.
Корова, яку ти мені купив, дорогий мій хлопчику, жива й здорова, дає багато молока, і завдяки їй я живу тепер нівроку. Коли я дивлюсь на неї, то завжди згадую тебе і твого маленького товариша Маттіа.
Буду дуже рада дістати від тебе ще якусь звісточку. Сподіваюсь, що в тебе все буде добре. Ти ж бо такий ласкавий і добрий! Хіба ти можеш бути нещасливим у своїй сім'ї? Батько, мати, брати й сестри полюблять тебе, бо ти того заслуговуєш.
Прощавай, мій любий хлопчику, гаряче цілую тебе.
Твоя мати-годувальниця, вдова Б а р б е р е н".
В мене защеміло серце. Мила матінка Барберен, яка вона добра до мене! Вона любить мене і гадає, що й усі повинні любити мене так, як вона.
— Яка добра жінка! — сказав Маттіа.— Згадала і про мене. Та коли б навіть вона мене й забула, я все одно був би вдячний їй за цей лист. Як докладно вона описала всі твої речі! Ми примусимо містера Дріскола так само докладно перерахувати їх. Хай тільки помилиться...
— Він міг дещо забути...
— Що ти кажеш? Хіба забувають, у що була зодягнена дитина того дня, як її вкрадено? Адже саме за одягом її можна буде потім знайти...
— Поки мій батько не відповість на наші запитання, прошу тебе, не роби ніяких припущень!
— Це не я роблю припущення. Це ти допускаєш, що він дещо міг забути.
— Що ж, побачимо.
Мені нелегко було спитати в батька про мій одяг. Якби я питав про це з цікавості, без потаємної думки, все було б просто. Але ж я збирався питати з певною метою! Мені було боязко й соромно. Я довго вагався. Нарешті одного дня, коли холодний дощ загнав нас додому багато раніше, ніж звичайно, я зважився завести розмову на цю болісну для мене тему.
Тільки-но я заговорив, батько підвів голову й пильно подивився мені в очі, як мав звичку робити це завжди, коли я казав щось йому наперекір.
Але я витримав його гострий погляд.
Я гадав, що він розсердиться, і неспокійно глянув на Маттіа. Я хотів мати його за свідка. Та батько стримав свій гнів, опанував себе і посміхнувся. Щоправда, в його посмішці було щось лихе й жорстоке, але все-таки це була посмішка.
— Який був на тобі одяг? — перепитав батько.— Мереживний чепчик, полотняна сорочечка, оздоблена мереживцем, фланелеві ковдрочка і платтячко, вовняні панчішки, плетені черевички, біла кашемірова шубка з капюшоном, вишита внизу. І мітки скрізь були: "Ф. Д." — тобто "Френсіс Дріскол", справжнє твоє ім'я. Але ці мітки зрізала та жінка, що вкрала тебе. Вона хотіла, щоб ми ніколи тебе не знайшли... Але я зробив опис одягу. Довелось також показати твою метрику, яку я виклопотав у священика, що хрестив тебе. Мені її повернули, десь вона в мене є. А по одягу я тебе й розшукав...
Батько висунув шухляду, порився в ній і за якусь хвилину подав мені великий, штемпельований багатьма печатками папір.
— Якщо ваша ласка,— мовив я,— хай Маттіа перекладе мені його.
— Чом би й ні? Хай перекладає.
Маттіа сяк-так переклав документ. Виходило, що я народився в четвер другого серпня і був сином Патріка Дріскола та Маргарет Гренж, його дружини.
Яких доказів я ще міг вимагати?
Проте Маттіа, здавалось, був незадоволений. Увечері, коли ми пішли спати в наш фургон, він знову нахилився до мого вуха, начеб хотів звірити якийсь секрет.
— Все це прекрасно,— сказав він,— але ось що цікаво: де мандрівний торговець Патрік Дріскол і його дружина Маргарет Гренж взяли стільки грошей, щоб справити своєму синочкові мереживний чепчик, сорочечку з мереживом, гаптовану шубку? Мандрівні торговці не такі багаті, щоб купувати дороге вбрання...
— А може, саме тому, що він торговець, воно обійшлося йому дешевше.
Маттіа, свиснувши, похитав головою, а тоді знову зашепотів мені на вухо:
— Ремі, я певен: ти — не син Дріскола. Він викрав тебе. Я хотів заперечити, але Маттіа вже заліз на свої нари.
РОЗДІЛ XVII. ДЖЕЙМС МІЛЛІГАН — ДЯДЬКО АРТУРА
Якби я був на місці Маттіа, то, може б, і мені спало це на думку. Але ж для Маттіа Дріскол був тільки "містером Дрісколом", а для мене він був батьком!
Хай Маттіа думає про нього все, що завгодно. Він йому — чужий. Що ж до мене — я повинен його поважати як батька... Безперечно, моє становище до певної міри непевне, але я не маю права оцінювати його з точки зору Маттіа...
Йому дозволено сумніватися, мені — ні. І все-таки мене гризли сумніви.
Невже цей чоловік — мій батько? Невже ця жінка — моя мати? Невже ці діти — мої брати # й сестри? Невже це моя сім'я?
Страшно признатися, але коли я був сам-самісінький на світі, я не почував себе таким нещасливим.
Чи взнаю я правду? Хто підніме переді мною таємничу завісу?
Я мучився цими питаннями, яких не міг розв'язати. Моя безпорадність гнітила мене.
А тим часом я мусив співати, грати веселі танці, сміятися...
Найкращими для мене днями були неділі. В неділю в Лондоні заборонялося грати на вулицях. І мені не треба було прикидатися веселим. Я міг сумувати. Як мало скидався тепер я на того хлопця, що кілька місяців тому приїхав сюди!
Якось у неділю я зібрався піти погуляти з Матті і Капі, але батько сказав, щоб я залишався вдома — мовляв, я буду йому потрібен. Маттіа пішов гуляти сам. Дід сидів у своїй кімнаті нагорі, мати з Енні кудись подалися.
Ми були з батьком удома самі.
Десь за годину в двері постукали. Батько пішов відчинити і повернувся з якимсь паном, що дуже різнився від звичайних батькових гостей. Це був справжній джентльмен, елегантно одягнений, з гордовитим, але трохи втомленим обличчям. Виглядав він років на п'ятдесят. Мене вразила його усмішка, напрочуд широка. Він одразу показував усі свої зуби, білі та гострі, як у молодого собаки. Дивлячись на нього, годі було збагнути, усміхається він чи хоче вкусити.
Він заговорив із батьком, але раз у раз поглядав на мене. Коли ми зустрічалися очима, він одвертався.
Через кілька хвилин гість перейшов з англійської на французьку мову. Говорив він вільно і майже без акценту.