Години минали одна за одною. Я не знав, яка зараз пора ночі, бо поблизу не було баштового годинника, який вибиває час.
Аж раптом я почув досить сильний стукіт у двері сарая, що виходили на протилежний від "Двору Червоного Лева" бік. Стукіт повторився кілька разів через рівні проміжки часу. Потім у наш фургон проникло світло.
Здивований, я швидко озирнувся навколо себе, а тим часом Капі прокинувся і загарчав. Я побачив, що світло падає в фургон крізь віконце, навпроти якого були наші нари, і якого, лягаючи спати, я не помітив, бо воно було завішане зсередини. Половина цього віконця була навпроти нар Маттіа, друга половина — напроти моїх нар. Не бажаючи, щоб Капі розбудив увесь дім, я затулив йому рукою пащеку і подивився у віконце.
В сарай увійшов мій батько. Він швидко й безшумно відчинив двері на вулицю, а тоді зачинив їх, впустивши двох чоловіків з важенними тюками на плечах.
Приклавши палець до губів, другою рукою, в котрій був потайний ліхтарик, батько показав на наш фургон. Це мало означати, що не треба робити шуму, аби ми не попрокидалися.
Ця увага дуже мене зворушила, і я хотів був крикнути, що не сплю. Але, боячись розбудити Маттіа, що, як я гадав, уже спить, я не подав звуку.
Батько допоміг чоловікам зняти з плечей тюки, тоді щез, але незабаром повернувся з матір'ю. Поки батька не було, чоловіки розпакували тюки. В одному з них були сувої матерії, в другому — трикотажні вироби: білизна, панчохи, рукавички.
Тепер я зрозумів: це торговці прийшли до батька продати свій крам.
Батько брав у руки кожну річ, роздивлявся її при світлі ліхтарика і передавав матері, яка маленькими ножичками зрізала етикетки і клала їх до кишені.
Це здалося мені дивним.
Оглядаючи далі крам, батько сказав пошепки кілька слів чоловікам, що принесли тюки. Якби я знав англійську мову, то, може, й почув би, що він сказав. Але завжди погано чуєш те, чого не розумієш. До моїх вух дійшло тільки слово "полісмен".
Коли речі в тюках були оглянуті, мої батьки і двоє прибулих вийшли з сарая й подалися до кімнати, певно, для того, щоб розрахуватися. В сараї знову стало темно.
Я переконував себе: в тому, що я оце побачив, немає нічого особливого,— але переконати не міг. Чому ці люди, йдучи до моїх батьків, обминули "Двір Червоного Лева"? Чому вони так тихенько говорили про поліцію, ніби боячись, що хтось почує їх знадвору? Чому моя мати зрізала етикетки з товарів?
Ці питання не давали мені заснути. А що я не знаходив на них відповіді, то спробував прогнати їх з голови. Проте це було марно.
Через якийсь час світло знову впало в наш фургон, і я знову став дивитись у віконце. Але на цей раз я робив це знехотя і всупереч своїй волі, тоді як спершу підглядав з природного бажання все бачити і знати. Тепер же я вмовляв себе, що не повинен дивитись — і все ж дивився. Я говорив собі, що краще б нічого не знати — і все ж хотів знати...
Батько й мати були самі. Поки мати швиденько зав'язувала принесені речі в два клунки, батько розгрібав мітлою пісок в одному з кутків сарая. Під сухим піском незабаром показалася ляда. Батько підняв її й після того, як мати позав'язувала клунки, спустив у підвал.
Мати світила йому ліхтариком. Спустивши клунки, батько піднявся нагору, зачинив ляду і мітлою знову нагріб на неї піску.
На пісок вони натрусили соломи, що лежала скрізь на долівці сарая, і вийшли.
Та в ту ж мить, коли вони зачинили двері, мені здалося, що Маттіа заворушився на своїх нарах.
Невже й він бачив усе, що тут коїлося?
Я не наважувався його спитати. Тепер уже мене давив не якийсь невиразний страх. Я добре знав, чого боявся, і був з голови до ніг облитий холодним потом. Серце завмирало.
Я не спав усю ніч. Десь неподалік проспівав півень. Наближався ранок. Тільки тоді я забувся у важкому й тривожному сні, сповненому страхітливих кошмарів.
Прокинувся я від скреготу ключа в замку. Двері відчинилися. Подумавши, що це батько, я заплющив очі, аби не дивитись на нього.
— Це твій брат,— сказав Маттіа.— Він випускає нас на волю. Він уже пішов.
Ми підвелися. Маттіа не спитав мене, чи добре мені спалося. Я й собі мовчав. Коли він ненароком подивився на мене, я відвів очі.
Ми ввійшли в кімнату, але ні батька, ні матері там не було. Біля каміна сидів у своєму кріслі дід. Складалося враження, що він сидить отак, не ворухнувшись, з учорашнього дня. Старша сестра, на ймення Енні, витирала стіл, а найстарший брат Ален замітав кімнату.
Я підійшов до них, щоб подати їм руку, але вони робили далі свою роботу, не звертаючи на мене уваги.
Тоді я підійшов до діда, але він також не підпустив мене до себе і тільки, як учора, плюнув у мій бік, що зупинило мене на півдорозі.
— Спитай його,— попросив я Маттіа,— о котрій годині я побачу сьогодні батька та матір.
Маттіа спитав, і мій дід, почувши, що він говорить по-англійськи, трохи полагіднішав. Обличчя його пом'якшало, і він щось відповів Маттіа.
— Що він сказав?
— Що твій батько пішов на весь день, а мати спить, і що ми можемо вийти погуляти.
— Він сказав тільки це? — перепитав я, вважаючи, що переклад Маттіа надто скорочений.
Маттіа зніяковів.
— Я не знаю, чи добре зрозумів те, що він сказав
далі...
— Кажи, що ти зрозумів.
— Здається, він сказав, що коли нам у місті трапиться нагода, не треба пасти задніх, а потім додав — це я зрозумів добре: "Затям гарненько: треба жити за рахунок дурнів".
Безперечно, мій дід здогадався, що мені каже Маттіа, бо на останніх словах він зробив здоровою рукою жест, ніби клав собі щось до кишені, і підморгнув.
— Вийдімо звідси,— сказав я Маттіа.
Протягом двох-трьох годин ми прогулювалися неподалік "Двору Червоного Лева", боячись піти кудись далі, щоб не заблудитись. Вдень Беснал-Грін видався мені ще жахливішим, ніж учора ввечері. На всьому — будинках людях — тяжіла печать нужденності, і від того на душі ставало неймовірно сумно.
Я й Маттіа мовчки розглядали все довкола.
Нарешті ми повернулися в кімнату.
Моя мати сиділа за столом, поклавши на нього голову. Подумавши, що вона хвора, я підбіг, аби поцілувати її, бо розмовляти з нею не міг.
Я обійняв її. Вона підвела голову й подивилася на мене, але, певно, нічого не бачила. Від неї тхнуло горілкою. Я позадкував. Голова її знову впала на розкинуті по столу руки.