Цілую тебе востаннє. Барберен".
Ледве я дочитав останнього рядка, як Маттіа зірвався на рівні ноги і закричав:
— Їдемо в Лондон! Вперед!
Я був вражений до краю і дивився на Маттіа, не розуміючи, що він каже.
— Раз у Барбереновому листі написано, що тебе розшукує англійська контора,— вів далі той,— то, виходить, твої батьки — англійці. Чи не так?
— Але ж...
— Ти не хотів би бути англійцем?
— Я хотів би народитись у тій самій країні, що й Ліза та її брати і сестра.
— А я хотів би, щоб ти був італійцем.
— Якщо я англієць, то, значить, я такої ж нації, як і Артур та пані Мілліган...
— "Якщо я англієць"... Це ж поза всяким сумнівом! Якби твої батьки були французами, будь певен, вони не звернулись би до англійських юристів, щоб ті розшукували у Франції колись утрачену дитину. А раз ти англієць, треба їхати в Англію. Там ти зустрінешся з батьками.
— А якщо я напишу цим юристам?
— Навіщо? Словами завжди краще порозумітися, як на письмі. Коли ми прийшли в Париж, то мали всього сімнадцять франків. За один день виручили чотирнадцять, потім — одинадцять, а тоді ще дев'ять франків. Разом це складає п'ятдесят один франк. З них ми витратили вісім. Отже, у нас залишається сорок три франки. Нам з лихвою вистачить їх, аби добратися до Лондона. Сядемо на один з пароплавів, що курсують між Булонню і Лондоном. Це коштуватиме недорого.
— Ти бував у Лондоні?
— Ти добре знаєш, що ні. Але в цирку Гассо було двоє клоунів-англійців. Вони часто розповідали мені про Лондон, і я перейняв од них чимало англійських слів. В Лондоні я буду твоїм провідником.
— А мене вчив англійської мови Віталіс.
— Але за три роки, ти, мабуть, усе забув. Я ж усе пам'ятаю, от побачиш. І я хочу їхати з тобою в Лондон не тільки для того, щоб тобі допомогти. Щиро кажучи, є в мене одна думка.
— Яка?
— Якщо твої батьки знайдуть тебе в Парижі, то вони можуть не захотіти забрати й мене з тобою, а коли я буду в Англії, вони не наважаться вирядити мене звідти.
— Гаразд, їдьмо,— сказав я після недовгих роздумів. Через дві хвилини наші торби були позав'язувані, і
ми, готові до від'їзду, спустилися вниз.
Побачивши нас спорядженими в дорогу, бабуся — хазяйка готелю — сплеснула руками.
— Молодий пан (молодий пан — це я) не чекатиме більше в нас своїх батьків? Чому б вам тут їх не дочекатися? Та й батьки побачили б, ще тут про вас піклуються...
Але ми незважали наїїкрасномовство.Розрахувавшись за нічліг, ми вийшли на вулицю.
— Залиште вашу адресу,— попросила бабуся.
Я записав адресу в книгу мешканців готелю.
— Поїдете до Лондона? — знову закричала бабуся.— Такі ще зелені — і в Лондоні! Самі на дорогах! Та ще й морем їхати!
Перед тим, як узяти курс на Булонь, слід було піти в тюрму попрощатися з Акеном.
Акена не засмутив мій від'їзд. Він тішився тим, що я невдовзі розшукаю свою сім'ю. А я, в свою чергу, мав за приємність сказати йому, що не забарюсь повернутися сюди з батьками і віддячити йому.
— До побачення, мій хлопчику! Щасти тобі! Якщо не вдасться повернутися так скоро, як би тобі хотілось, то хоч напиши...
— Я повернуся.
Ми вирушили і йшли не зупиняючись аж до Муасселя, де заночували на якійсь фермі, бо не хотілось витрачатися на заїзд: треба було ощадити гроші на пароплав. Маттіа сказав, що квитки коштуватимуть недорого, але скільки це — "недорого"?
По дорозі мій друг весь час навчав мене англійських слів. Я боявся, що мої батьки не розуміють ні по-фран-цузьки, ні по-італійськи. Як же ми будемо розмовляти, як порозуміємось між собою? Що я скажу своїм братам і сестрам, якщо вони в мене є? Чи не залишуся я для них чужинцем, з яким навіть не можна поговорити по-людському?
З Парижа до Булоні ми йшли вісім днів, бо доводилось зупинятися в містах, що траплялися нам по дорозі. Ми влаштовували вистави, щоб поповнити наші заощадження.
Прибувши в Булонь, ми мали в кишенях ще тридцять два франки, тобто набагато більше, ніж коштували квитки на пароплав.
Маттіа ніколи не бачив моря, тож насамперед ми подалися на дамбу. Протягом кількох хвилин Маттіа стояв, утупивши погляд в далекий обрій, потім, клацнувши язиком, сказав, що море йому не подобається.
Між нами спалахнула суперечка, бо раніше ми часто говорили про море, і я казав Маттіа, що нема нічого в світі кращого за море.
— Можливо, ти мав би слушність, якби йшлося про синє море, таке, як у Сеті,— заперечував Маттіа.— Але таке море, як ось тут — жовтаво-зелене, з сірим небом і темними хмарами на ньому — погане, дуже погане! Не хочеться навіть плисти по ньому...
Пароплав до Лондона мав відчалити завтра о четвертій годині ранку. О третій годині тридцять хвилин ми були вже на борту і вмостилися біля величезної купи ящиків, яка захищала нас від вогкого і холодного північного вітру.
В тьмяному світлі кількох закіптюжених ліхтарів ми бачили, як завантажують пароплав. Рипіли блоки, потріскували ящики, що їх спускали тросами в трюм, і чути було, як час від часу перемовляються між собою матроси. Але весь цей шум і брязкіт заглушало пахкання пари, яка вилітала з труби невеличкими білими віхтями. Нарешті пролунав дзвін, прив'язані троси опустилися в воду, і ми вирушили. Вирушили на мою батьківщину...
Я часто казав Маттіа, що нема нічого приємнішого, як прогулянка на судні. Линеш собі по воді, не відчуваючи навіть, що рухаєшся. —Це справді чудово! Не плавання, а чарівна казка.
Кажучи це, я згадував "Лебедя" і нашу подорож по Південному каналу. Але море — це не канал. Не встигли ми вийти з бухти, як пароплав загойдало на хвилях. Він то занурювався глибоко в воду, то піднімався на гребені хвиль. Наче велетенська гойдалка... З труби із свистом виривалася пара, потім раптом ставало тихо і чути було тільки шум коліс то з одного, то з другого боку, залежно від того, на який бік хилився пароплав.
— Оце так тихе ковзання, нівроку собі! — пробурчав Маттіа.
Мені нічого було йому відповісти. Раптом Маттіа, який довго після цього не озивався, схопився на ноги.
— Що з тобою?
— Мене нудить. А навколо все так і танцює.
— У тебе морська хвороба.
— Хай їй грець! Вона таки мене схопила... Він побіг до борту і сперся на поруччя.
Бідний Маттіа! Як він страждав! Я обіймав його і притискав його голову до своїх грудей, але це йому ніскільки не допомагало. Він стогнав, а тоді несподівано зривався на ноги і біг до борту. Минало кілька хвилин, він повертався і зіщулювався біля мене.