— Барберен ніколи не розповідав вам про мою сім'ю? — спитав я.
— Говорив, може, з двадцять, а може, й сто разів про багату сім'ю.
— Де вона живе? Як прізвище моїх батьків?
— Про це Барберен ніколи не говорив...
Я надто добре зрозумів те, що сказала мені бабуся: Барберен помер і забрав з собою в могилу таємницю мого народження.
Кінець моїм світлим мріям, моїм сподіванням!
— А ви не знаєте, може, Барберен сказав комусь більше, ніж вам?
— Барберен не був такий дурний, щоб комусь звірятися. Він був обережний.
— А ви ніколи не бачили, щоб хтось з моєї сім'ї приходив до нього?
— Ніколи.
— А друзі, з якими він міг би говорити про мою сім'ю?
— В нього не було друзів.
Я в розпачі схопився за голову. Що тепер робити?
— Втім, якось він одержав листа,— після тривалої мовчанки сказала бабуся,— грошового листа.
— Від кого?
— Не знаю. Листоноша віддав йому особисто.
— Коли Барберен помер, ми оглянули все, що після нього лишилося. Звичайно, не з пустої цікавості, а щоб повідомити його жінці. Не знайшли нічого. В лікарні в його одежі теж не було ніяких паперів. І якби він не сказав, що сам із Шаванона, ми не змогли б написати його жінці.
— Так матінку Барберен повідомлено?
— Атож!
Довго стояв я мовчки. З ким говорити? Кого питати? Ці люди сказали мені все, що знали. Більше вони нічого не знають... Я попрямував до дверей.
— Куди ж ти йдеш?
— Зустріти друга.
— То в тебе є друг?
— Авжеж.
— Він живе в Парижі?
— Ми прийшли вдвох у Париж сьогодні вранці.
— Ну гаразд. Якщо ви не влаштувалися в готелі, можете жити в нас. Не хочу хвалитися, але я певна — вам тут сподобається. Зваж на те, що раз твоя сім'я тебе розшукує, то, не дочекавшись новин від Барберена, вона звернеться тільки сюди. А як же вона знайде тебе, якщо ти підеш звідси? Скільки років твоєму другові?
— Він трохи молодший від мене.
— Подумати тільки! Такі юні — і самі на вулицях Парижа! Так можна потрапити і в погане товариство. Є готелі, в яких живе бозна-хто... Але мій готель не такий. Тут тихо, спокійно, і квартал не поганий.
Я зовсім не був певен, що це гарний квартал. У всякому разі, готель "Канталь" містився в дуже брудному будинку. Мандруючи по світах, я надивився всякого, але, здається, такого будинку не бачив. А проте це все ж таки прихисток. Чи знайду я кращий? Адже грошей у мене обмаль. Ніде правди діти — Маттіа мав слушність, кажучи, що треба заробляти гроші по дорозі з Дрезі до Парижа! Що б ми робили тепер, якби в наших кишенях не бряжчало сімнадцяти франків?
— Скільки коштуватиме кімната для мене і для мого друга? — спитав я.
— Десять су в день. Хіба це дорого?
— Гаразд, ми прийдемо сюди ввечері.
— Приходьте завчасу. Вештатись по Парижу вночі небезпечно.
Іти до собору Паризької богоматері, де ми домовились зустрітися з Маттіа, було ще рано. Я сів на лавочку в глухому кутку Ботанічного саду. Ноги в мене були як поперебивані, голова гула, як казан.
Довго сидів я отак. Думки розбігалися, я не міг зібрати їх докупи. Серце стискалося пекучим щемом. Нарешті я підвівся й, закинувши ремінь арфи на плече, подався на набережну. Мені схотілося подивитися на річку.
Настав вечір. На вулицях засвітили газові ліхтарі. Тоді я попрямував до собору Паризької богоматері, дві вежі якого чорніли на багряному тлі призахідного неба. Біля собору я побачив кілька лавочок і сів на одну з них. У мене так боліли ноги, ніби я зробив довжелезний перехід. Знову я поринув у сумні роздуми. Все довкола мене здавалося похмурим. В цьому величезному Парижі, сповненому гуркоту й метушні, я почув себе більш самотнім і загубленим, ніж серед поля чи в темному лісі.
Люди, які проходили мимо, подеколи озиралися на мене. Та що мені їхня цікавість чи співчуття! Я лічив години, які вибивав годинник на вежі, і підраховував, скільки часу мені лишилося до зустрічі з Маттіа. Я знав — мій друг мене розрадить. Яка це втіха — думати, що незабаром я побачу його добрі, ніжні й веселі очі!.. Десь близько я почув веселий гавкіт. Майже водночас помітив у темряві, як до мене наближається щось. Ще мить — і на коліна мені стрибнув Капі й почав лизати руки. Я притис його до себе і поцілував у писок.
Незабаром з'явився і Маттіа.
— Барберен помер! — вигукнув я, побачивши його. Маттіа підбіг до мене. В кількох поквапливих словах
я розповів йому про те, що дізнався. Маттіа засмутився, а мені трохи відлягло від серця. Я відчув, що він хоч і боявся розлуки зі мною, але все ж таки щиро бажав, щоб я знайшов батьків.
Добрими, задушевними словами Маттіа намагався мене розрадити, казав, що не треба впадати у відчай.
— Якщо твої батьки вже натрапили на Барберена, вони занепокояться, не дістаючи від нього звісток. Вони будуть дошукуватися, що з ним сталося, і, річ певна, звернуться в готель "Канталь". Наберися терпцю. За кілька днів все влаштується.
Маттіа говорив мені, по суті, те саме, що й бабуся — хазяйка готелю "Канталь", однак в його устах ці слова набували для мене зовсім іншого змісту. Таки справді треба трохи почекати, і нема чого журитися...
Трохи заспокоївшись, я розповів Маттіа те, що почув од дідугана-лахмітника про Гарафолі.
— Ще три місяці! — вигукнув Маттіа.
І він затанцював посеред вулиці, приспівуючи в такт.
Ми пішли по набережній до проїзду Аустерліца. Тепер, заспокоївшись, я побачив, яка прекрасна вночі Сена, осяяна місяцем уповні, що розсипав по воді срібні блискітки.
Якщо бабуся і мала свій готель за пристойний, то гарним його аж ніяк не можна було назвати. Нас провели у маленьку кімнатку під самісіньким дахом, таку вузеньку, що один з нас мусив сідати на ліжко, щоб дати можливість пройти другому.
Недогарок свічки коптів і ледве блимав. Ліжка були заслані благенькими жовтими ковдрами. Це не той мереживний сповиток, про який мені так часто розповідала матінка Барберен! Не в такій кімнаті сподівався я ночувати в Парижі...
Окраєць хліба, намащений італійським сиром,— оце і вся наша вечеря. Вона також нічим не нагадувала розкішну учту, на яку я мріяв запросити Маттіа.
А втім, не все ще втрачено, треба тільки чекати! З думкою про це я й заснув.
РОЗДІЛ XII. РОЗШУКИ
Вранці я сів писати листа матінці Барберен. Слід було повідомити їй про останні мої новини.