— Хай буде так,— усміхнувшись, сказав Маттіа.
Було вирішено, що ми вирушимо завтра. Я сів писати Етьєнетті довжелезного листа, в якому пояснював, чому я до неї не завітаю. Писав я листа мало не півдня.
Назавтра я ще раз зазнав гіркоти прощання з Шаваноном. Але тепер мені було не сумно його покидати, як тоді з Віталісом.
Я обійняв матінку Барберен, пообіцяв, що невдовзі приїду до неї разом із батьками і привезу їй силу-си-ленну подарунків. Адже я буду багатим...
— Ти вже зробив мені чудовий подарунок, любий мій Ремі,— сказала матінка.— Така корова! Нічого більше мені не треба.
Нам було жаль розлучатися з нашою корівкою. Я разів десять поцілував її в морду. Це, певно, їй дуже сподобалось, бо за кожним поцілунком вона облизувалась.
І знову ми йдемо широким шляхом з торбами за плечима. Капі біжить попереду нас. Ми йдемо прудко, точніше, я мимоволі весь час наддаю ходи, щоб швидше дістатися до Парижа. Маттіа каже, що коли ми йтимемо так далі, то незабаром підупадемо на силах. Я трохи уповільнюю крок, але потім знову його прискорюю.
— Ну й мчиш же ти,— знову озивається Маттіа. Обличчя в нього засмучене.
— Я справді поспішаю. Але мені здається, що й ти повинен поспішати. Адже моя сім'я стане й твоєю сім'єю...
Маттіа похитав головою.
Мені було прикро й сумно бачити цей рух, який я вже кілька разів помічав у нього, коли мова заходила про мою сім'ю.
— Хіба ми не брати з тобою?
— Брати, Ремі. Я — твій брат, і сьогодні, і завтра. Я це відчуваю, я думаю про це.
— То в чому ж річ?
— Ремі, невже ти гадаєш, що я буду братом твоїх братів, коли вони є у тебе, і сином твоїх батька й матері!
— А якби я прийшов до Лукки, то чи не мав би я себе за брата твоєї сестри Крістіни?
— Мав би. Чом би й ні!
— Так чому ж тобі не бути братом моїх братів і сестер, коли вони є в мене!
— Тому, що це не одне й те саме.
— Чому?
— Мене ніколи не сповивали в дорогі пелюшки.
— А яке це має значення?
— Ще й яке. Це, власне кажучи, вирішує все. І ти сам це знаєш не гірше за мене. Якби ти прийшов до Лукки... Та тепер я певен: ти ніколи туди не підеш! Якби ти прийшов до нас, тебе зустріли б убогі люди, мої батьки, які ні за що тобі не дорікнули б, бо вони бідніші від тебе. Але твої батьки — люди багаті, важні особи! Невже ти думаєш, що вони приймуть до себе такого голодранця, як я!
— А я хто такий? Хіба не голодранець?
— Сьогодні ти голодранець, але завтра ти станеш їхнім сином. А я так і залишуся голодранцем. Тебе пошлють учитися в колеж, приставлять до тебе вчителів. А мені доведеться йти самому своїм шляхом. І нічого іншого мені не лишиться, як згадувати про тебе — так, як, сподіваюсь, і ти будеш згадувати про мене...
— Маттіа, любий, як ти можеш так говорити!
— Я кажу те, що думаю, мій найдорожчий друже. Ось чому я не можу радіти разом з тобою. Адже нас розлучать... А я сподівався, я вірив, я мріяв про те, що ми завжди будемо вкупі. І ще про те я мріяв, що ми колись станемо справжніми музикантами й гратимемо перед справжньою, великою публікою.
— Так воно й буде, Маттіа! Якщо мої батьки багаті, то вони будуть піклуватися про нас обох. Якщо мене пошлють у колеж, то й ти туди ходитимеш. Ми не розлучимося. Будемо разом учитися, працювати, завжди будемо вдвох... Ми виростемо, станемо великими і житимемо разом. Слово честі — я прагну цього не менше, ніж ти...
— Знаю, що прагнеш, але це залежатиме не від тебе.
— Маттіа, послухай, що я тобі скажу. Мої батьки мене розшукують — отже, вони цікавляться мною, люблять мене або полюблять пізніше. А раз так, то вони не відмовлять мені, коли я їх про щось попрошу. А попрошу я їх виявити ласку до тих, хто був добрий до мене, хто любив мене, коли я був сам на світі: до матінки Барберен, батька Акена, якому треба допомогти вибратися з тюрми, Етьєнетти, Алексіса, Бенжамена, Лізи, тебе. Лізу вони візьмуть до себе, дадуть їй освіту, вилікують її, а тебе пошлють в колеж разом зі мною, якщо вже доведеться ходити в той колеж. Отак воно буде, якщо мої батьки й справді багаті. А ти знаєш — я був би дуже радий, якби вони виявилися багатими.
— А я був би дуже радий, якби вони виявилися бідними! Нічого не сказавши, Маттіа покликав Капі. Час було
спинитися на перепочинок і трохи під'їсти.
Маттіа взяв Капі на руки й заговорив до нього:
— А тобі, старий друзяко, хіба б не хотілося, щоб батьки Ремі були бідними?
Зачувши своє ім'я, Капі, як завжди, радісно загавкав і приклав до грудей праву лапу.
— Якби в нього були бідні батьки, ми жили б і далі нашим вільним, бурлацьким життям. Ішли б куди самі схотіли і не мали б інших турбот, як розважати "шановну публіку".
— Гав, гав!
— А якщо його батьки — багатії, все піде шкереберть. Тебе, Капі, посадять у будку і, напевно, прив'яжуть ланцюга...
Я нарешті здогадався: причина суму Маттіа — це страх перед нашою розлукою. Він любив мене, думав тільки про нашу дружбу й не хотів, щоб нас розлучили.
Якби нам не треба було заробляти на хліб, то я, незважаючи на Маттіа, і далі квапився б якнайшвидше добутися до Парижа. Але ми мусили грати по великих селах, які траплялися на нашому шляху. Отож ми згаяли куди більше часу, ніж потрібно було на те, щоб добратися від Креза до Ніевра, тобто від Шаванова до Дрезі, пішовши через Обюссон, Монклюсон, Мулен і Десіз.
Крім того, я надумав зробити Лізі подарунок. В Десізі ми купили їй ляльку. На щастя, вона обійшлася нам дешевше, ніж корова.
Вийшовши з Шатійона, ми попрямували вздовж каналу. Його лісисті береги, тихі води, великі баржі, що їх поволеньки тягли коні, нагадали мені ті часи, коли я на "Лебеді" разом з пані Мілліган і Артуром також плив каналом. Де тепер "Лебідь"? Я питав людей, чи не бачили вони часом плавучого дімка з верандою. Ні, ніхто його не бачив. Мабуть, Артур одужав, і пані Мілліган повернулася з ним в Англію. І все ж таки, помітивши здалека коней, що тягли баржу, я щоразу думав: "Чи це не "Лебідь" пливе нам назустріч?"
Настала осінь. Наші денні переходи ставали коротшими, ніж улітку. Ми докладали всіх зусиль, щоб прийти завидна в село, де мали ночувати. Проте, хоч як ми поспішали, особливо в останні дні нашої подорожі, в Дрезі ми вступили пізно ввечері.