Карорі, який мучився найдужче, порізав свій чобіт і безупинно жував шматки шкіри.
Наші лампи гасли одна за одною: в них вигоряла олія. Від цього ставало ще моторошніше. Коли олія залишилася тільки в двох лампах, "учитель" сказав, що засвічувати їх будемо в разі крайньої необхідності.
Нас огорнула непроникна темрява. Це було не тільки страшно, а й небезпечно: при найменшому необережному русі ми могли впасти у воду.
Час від часу ми стукали в стіну вибою, щоб дати знати нашим рятівникам, що ми ще живі; ми чули, як їхні кайла безперестану довбають вугілля. Але звуки були слабкі. Це свідчило: вони ще далеко.
Якось я спустився вниз набрати в чобіт води. Мені присвічували лампою. І я побачив, що рівень води став ніби нижчий.
— Вода спадає.
— Та невже?!
І знову надія повернулася до нас. Ми не хотіли гасити лампу, щоб бачити, як спадає вода, та "вчитель" не дозволив.
— Лампи будуть потрібні згодом. У нас ще є тринадцять сірників. Світіть їх по одному, коли вам заманеться. Нас урятують! Наберіться тільки мужності й терпіння.
Лампу погасили. Ми напилися води і протягом до-вгих-довгих годин — а може, й днів — лежали нерухомі. Наше життя підтримували лише глухі удари кайл і рипіння цебрів у шахтних колодязях.
Рятівники наближалися до нас. Але чи встигнуть вони прийти вчасно? Адже ми з кожною хвилиною слабшали тілом і духом. Від дня катастрофи мої товариші не мали й ріски в роті. Та найгірше було те, що ми дихали отруєним повітрям. На щастя, атмосферний тиск зменшувався, а то б ми, напевне, задихнулися.
Удари кайл дедалі гучнішали. Рятівники наближалися.
"Учитель" сказав, що нам уже недовго залишається терпіти, що рятівники вже зовсім близько.
Але ми заперечили:
— Коли б вони були так близько, як ти гадаєш, то ми чули б їхні голоси.
— Вони можуть бути всього за кілька метрів од нас. А що не чути голосів, то це залежить від породи, яку пробивають...
— Або ж од відстані...
Вода весь час спадала, і незабаром ми переконалися, що вона вже не сягає склепіння галереї.
Щось зашкряботіло об сланець. Потім захлюпотіла вода — так, наче в неї падали грудочки вугілля.
Ми засвітили лампу й побачили: униз вздовж вибою біжать пацюки. Як і ми, вони знайшли собі сховище в повітряному ковпаку. А коли вода спала, вони покинули вибій, щоб пошукати їжі. Пацюки добралися аж сюди — отже, вода більше не заповнювала галереї.
Я спустився вниз, щоб подивитись, як швидко спадає вода, і побачив, що простір між водою та склепінням галереї досить значний.
Раптом мені сяйнула думка.
— "Вчителю"! Якщо пацюки біжать у галерею, значить, туди можна пробратися. Тож я підпливу до драбини і буду кричати. Рятівники почують і дістануться до нас швидше, ніж через хід.
— Я забороняю тобі пливти.
— Але ж, "учителю", я плаваю не гірше, ніж ви ходите! Почуваю себе у воді як риба.
— А загазоване повітря?
— Раз пацюки бігають, значить, газу нема. Хіба повітря, яким вони дихають, гірше для нас, ніж для них?
— Пливи, Ремі! — гукнув Паже.— Я подарую тобі свій годинник.
— А ти що скажеш на це, Гаспаре? — спитав "учитель".
— Нічого. Якщо він гадає, що добереться до драбини, хай пливе. Я не маю ніякого права йому перешкоджати.
— А якщо він утопиться?
— А якщо врятується замість умерти тут, лежачи? На хвилину "учитель" замислився. Потім, узявши
мене за руку, сказав:
— У тебе добре серце, хлопчику. Роби, як знаєш. Мені здається, що ти задумав неможливе. Але, буває, і неможливе здійснюється. Обнімімося на прощання.
Я поцілував його і дядька Гаспара. Тоді, скинувши одяг, спустився у воду.
— Гукайте до мене весь час,— попросив я перед тим, як кинутись уплав.— Ваші голоси будуть для мене дороговказом.
Який простір між склепінням галереї і водою? Чи досить він великий, щоб вільно рухатись у ньому? Ось що турбувало мене.
Після кількох змахів руками я збагнув, що пливти зможу, але дуже повільно, а то вдарюся. Що чекає мене попереду: визволення чи смерть?
Я оглянувся і побачив світло лампи, що відбивалося в темній воді. Ось мій маяк...
— Як ти там? — гукнув "учитель".
— Добре.
Я обережно поплив далі.
З нашого вибою нелегко було добратися до драбини, не заблукавши, бо я знав: десь тут галереї сходяться докупи. А як орієнтуватися в темряві? Стіни і склепіння галереї — ненадійний орієнтир. Проте під ногами в мене — рейки. Пливучи вздовж них, я, напевно, дістануся до драбини.
Вряди-годи я опускав ноги і, намацавши залізні штаби, знову випростувався й поволі плив далі. Піді мною рейки, позад мене — голоси товаришів. Ні, я не заблудився.
Голоси слабшали, а рипіння цебрів гучнішало. Значить, я просуваюся вперед. Нарешті я побачу денне світло! І мої товариші будуть урятовані з моєю допомогою. Це додавало мені снаги.
Пливучи серединою галереї, я тільки те й робив, що опускав ногу та торкався рейок. І ось, вкотре опустивши ногу, я не намацав їх. Я пірнув, щоб помацати руками. Нема!.. Поплиер від одної стінки галереї до другої. Немає рейок!
Я заблудився!
На якийсь час я застиг на місці, щоб обдумати становище. Голоси товаришів долинали до мене ледве чутно.
Я набрав повні груди повітря і пірнув ще раз, але знову марно. Рейок не було.
Очевидно, я непомітно заплив не в ту галерею...
Треба повертатися назад.
Але куди? Мої товариші більше не кричали або, точніше, я їх не чув. Мене охопив страх. В який бік пливти? Невже мені кінець? Невже я не виберуся з цієї темряви, з цієї крижаної води, з-під цього важенного склепіння?
Раптом до мене знову долинули голоси.
Яке щастя! Тепер я знаю, куди повертати!..
Я поплив назад. Пропливши трохи, я знову пірнув і намацав рейки. Ага, тут розгалуження. Я став шукати поворотний круг — і не знайшов. Став шукати виходи з галереї, плив у один бік, плив у інший — скрізь наштовхувався на стіни. Де ж рейки?
Я заходився їх промацувати. Раптом вони зникли. Я зрозумів — вода, ринувши в шахту, зірвала й поперевертала рейки. Отже, мені нема по чому орієнтуватися.
Треба повертатися назад.
Дорогу я вже знав. Я поплив швидко, щоб скоріше дістатися до вибою. Голоси товаришів указували мені напрям.
Незабаром я був уже біля вибою і крикнув:
— Я не знайшов виходу!