Спершу я виконував досить нескладну роботу: уранці, коли було тепло, зсував з парників засклені рами, а ввечері, коли холоднішало, накривав ними квіти. Вдень я повинен був прикривати квіти соломою, щоб їх не пекло сонце. Робота, як уже я сказав, була нескладна, але досить забарна, бо за день доводилося двічі пересувати кілька сотень рам та ще й тягати солом'яні мати.
Тим часом Ліза стежила за коловоротом, за допомогою якого качали воду для поливання квітів. Коли стара коняка Кокот, із шорами на очах, сповільнювала крок, Ліза підганяла її, ляскаючи батіжком. Один із братів поливав квіти, другий допомагав батькові. Кожен робив своє діло, і ніхто не марнував часу.
Я знав, як чорно працюють селяни в моєму селі, але не мав уявлення про те, як напружено працюють квітникарі в передмістях Парижа. Встають вони до схід сонця, лягають пізно і протягом довгого дня трудяться не покладаючи рук.
Я чимдалі міцнішав, сил прибувало, і нарешті мені дозволили вирощувати квіти. Мені дуже подобалася ця робота.
Я пишався своїми першими успіхами. Але найбільше задоволення відчував я від усвідомлення того, що своєю працею приношу користь і що не дурно їм хліб.
Хоч я дуже втомлювався, проте швидко звик до цього нового життя, яке було таке несхоже на мої колишні циганські мандри. Тепер я повинен був від ранку до вечора працювати в квітнику, тягати важкі поливачки, місити ногами грязюку, аж сорочка на спині ставала мокра. Але всі навколо мене теж працювали. Акенові поливачки були важчі, ніж мої, сорочка його була мокріша, ніж наші. Відчуття рівності — це велика полегкість у праці. А головне — я знайшов те, що, здавалося, втратив навіки — сім'ю. Я не був більше самотнім, я не був знайдою. Я мав ліжко, мав місце за столом, за яким збиралася вся сім'я. Якщо Алексіс та Бенжамен і давали мені інколи запотиличника, то я не сердився на них. Вони так само не сердились, коли я давав їм стусана. Ввечері, за столом, ми знову почували себе друзями і братами.
Проте ми не тільки працювали. Були в нас і години відпочинку та розваг, щоправда, короткі, але тим приємніші для нас.
В неділю по обіді ми збиралися за будинком, у невеличкій альтанці, обплетеній виноградом. Я знімав з гвіздка арфу і грав до танцю братам та сестрам. Алексіс і Бенжамен хвацько витинали щось схоже на кадриль — вони якось були на весіллі у Мій-Колоні і бачили, як танцюють цей танець. Втомившися, вони просили мене заспівати. Я співав найулюбленішу пісеньку Лізи — неаполітанську.
Потім я показував з Капі який-небудь кумедний фокус. Капі теж дуже любив ці неділі. Вони нагадували йому минуле, і він ладен був повторювати свої фокуси без кінця.
Так минуло два роки. Акен часто брав мене з собою в місто, водив до продавців, яким ми збували квіти. Таким чином, я познайомився з Парижем і мало-помалу зрозумів, що хоч це місто і не збудоване суціль із мармуру й золота, та все ж воно — не скопище бруду й покидьків, як здалося мені, коли я вперше вступив у нього з Віта лісом.
Я побував у музеях, на бульварах і набережних, у Люксембурзькому парку і Тюїльрі, на Єлисейських полях. Я побачив чудові пам'ятники. Тепер мені вже подобалось вирування юрби на паризьких вулицях. Я пізнавав життя великого міста.
На щастя, моя освіта не обмежилась тим, що мені вдавалося побачити під час прогулянок чи поїздок по Парижу.
Перш ніж стати самостійним квітникарем, Акен працював в оранжереї Ботанічного саду. Там він спілкувався з освіченими людьми, і це пробудило в ньому прагнення до знань. Протягом кількох років він купував на заощаджені гроші книжки і читав їх у години дозвілля. Та коли він одружився і в нього народилися діти, вільного часу майже не стало, треба було заробляти на хліб, і книжки довелося закинути. Однак він їх не розгубив і не продав, а сховав у шафу. Перша зима, яку я прожив у Акена, була дуже довгою, роботи в квітнику майже не було, і, щоб ми не нудьгували довгими вечорами, сидячи біля каміна, Акен давав нам книжки. Здебільшого то були книжки з ботаніки, історії рослинництва, але траплялися поміж них і оповідання про подорожі. Алексіс та Бенжамен не перейняли від батька охоти до читання і щовечора, розгорнувши книжку, засинали на третій або четвертій сторінці. А я зачитувався допізна. Віталісова наука не пропала марно, і, лягаючи спати, я згадував про нього з глибокою вдячністю та зворушенням.
Дивлячись на мене, Акен згадав той час, коли він заощаджував щодня по кілька су та купував книжки,— і купив іще кілька книжок. Звичайно, вибір їх був випадковий, проте все-таки це були книжки, і, прочитавши їх, я засвоїв усе, що було в них доброго й корисного.
Ліза не вміла читати. Але, бачачи, що я беруся до читання кожної вільної часинки, вона захотіла дізнатися, що ж мене так цікавить у книжках. Спочатку вона віднімала їх, бо вони заважали їй бавитись зі мною. Але згодом, побачивши, що я знову і знову розгортаю книжку, вона стала просити, щоб я читав уголос. Ліза знайшла в читанні те, що й повинна була знайти: духовну поживу та розраду.
Скільки часу ми провели так разом! Я — за книжкою, а вона, сидячи переді мною, не зводила з мене очей. Часто, натрапляючи на незрозуміле слово, я підводив голову й дивився на Лізу. Ми починали думати-гада-ти, що це слово означає. Потім Ліза знаком наказувала мені читати далі. Я навчив її також малювати — так, як умів сам. Це була важка і забарна робота, але кінець кінцем я майже добився свого. Безперечно, учитель з мене був кепський. Та ми розуміли одне одного, а, як відомо, злагода між учителем та учнем нерідко дає кращі наслідки, ніж обдарованість учня.
Старий Акен розцілував мене.
— От бачиш,— сказав він усміхаючись,— не дурно я взяв тебе. Ліза згодом віддячить тобі за науку.
"Згодом" означало той час, коли дівчинка заговорить, бо в сім'ї всі вірили в те, що до неї повернеться мова. І лікарі запевнили, що так буде...
Ліза хотіла, щоб я навчив її грати на арфі, і виявилась дуже здібною ученицею.
Природно, що вона не могла навчитися співати, і дуже цим журилася. Я бачив на її очах сльози. Але вона витирала їх і, як завжди, лагідно усміхалася. Вона вірила, що згодом навчиться і цього.