— Швидше лягай! — звелів мені Віталіс у той час, як служниця запалювала вогонь.
Я здивувався, занімів: чи не краще спершу сісти за стіл, а вже потім лягти спати?
— Ну, швидше! — повторив Віталіс. Довелося скоритись.
На ліжку лежала перина. Віталіс укрив мене тією периною трохи не з головою.
— Постарайся зігрітись,— сказав він.— Чим швидше зігрієшся, тим краще.
Поки я грівся під периною, Віталіс, на превеликий подив служниці, на всі боки повертав нещасного Серденька над вогнем, так ніби хотів його засмажити.
— Зігрівся? — по хвилі запитав мене Віталіс.
— Я задихаюсь від духоти!
— Оцього мені й треба!
Віталіс швидко засунув Серденька під перину і звелів мені міцно пригорнути його.
Бідне звірятко, завжди вередливе, тепер стало покірне й слухняне. Серденько притулився до мене й завмер. Йому вже не було холодно, тільце його палало.
Віталіс вийшов і незабаром вернувся разом з паном у золотих окулярах.
То був лікар.
Боячись, що така поважна особа не захоче турбувати себе задля мавпи, Віталіс не сказав йому, до якого хворого його викликає. Отож, побачивши мене в ліжку червоного, мов півонія, лікар підійшов і, приклавши руку мені до лоба, сказав:
— Гарячка.
І похитав головою з виглядом, що не віщував нічого доброго. Боячись, що він ще пустить мені кров, я вирішив з'ясувати помилку.
— Це не я хворий.
— Як не ти? Овва! Хлопець марить.
Тоді, трохи піднявши перину, я показав на Серденька, що обійняв мене лапкою за шию.
— Це він хворий...
Лікар аж позадкував з несподіванки, а потім з люттю обернувся до Віталіса.
— Мавпа! — закричав він.— І ви посміли потурбувати мене задля мавпи, та ще в таку погоду!
Але Віталіс умів поводитися з людьми і майже ніколи не розгублювався. Дуже чемно він зупинив лікаря, що вже хотів піти, й розповів йому все: як нас у дорозі застав сніг, як Серденько, злякавшись вовків, заховався на дубі, де мало не замерз.
— Так, я викликав вас до мавпи. Але якби ви знали, що це за мавпа! Для нас вона справжній друг. Хіба можна довірити життя такого чудового артиста якомусь там ветеринарові? Всі знають, що сільські ветеринари — справжнісінькі віслюки, а лікарі — люди науки. Навіть у найглухішому селі, постукавши до лікаря, можна чекати від нього і допомоги, й великодушності. До того ж, учені вважають, що мавпа так близько стоїть до людини, що навіть хворіє однаковими з нею хворобами. Хіба не цікаво з погляду науки й лікарського мистецтва дослідити, в чому ці хвороби подібні й чим відрізняються від людських?
Поки Віталіс говорив, Серденько, здогадавшись, що чоловік в окулярах — це лікар, кілька разів висовував з-під перини лапку, щоб йому пустили кров.
— Дивіться, яка розумна ця мавпа: вона знає, що ви лікар, і простягає лапку, щоб ви помацали їй пульс.
Це остаточно переконало лікаря.
— А й справді,— сказав він,— випадок досить цікавий! Та для нас, на жаль, це був дуже сумний випадок.
У бідного Серденька виявилось запалення легенів.
Лікар узяв його маленьку лапку й ланцетом розрізав вену. Серденько навіть не застогнав: він знав, що це може його вилікувати.
Після кровопускання Серденьку ставили гірчичники, робили припарки, давали різні ліки. Я встав з ліжка і тепер доглядав хворого під керівництвом Віталіса.
Бідоласі Серденьку подобалися мої турботи, він вдячно усміхався і дивився на мене зовсім людськими очима.
Завжди такий жвавий, пустотливий і неслухняний, щохвилини готовий утнути нам якусь штуку, Серденько став тепер незвичайно тихий, сумирний.
Здавалося, він потребував співчуття і вимагав його навіть від Капі, який частенько був жертвою його витівок. Мов нещасна дитина, Серденько хотів, щоб ми всі були коло нього і сердився, коли хто з нас виходив.
Хвороба Серденька — запалення легенів — розвивалася своїм звичайним шляхом. Незабаром почався кашель, який дуже його мучив. У мене було трохи своїх грошей, і за них я купив Серденькові цукру. Але цим я не допоміг, а тільки нашкодив йому. Серденько швидко помітив, що я даю йому грудочку цукру щоразу, як тільки він закашляє. І він став кашляти раз по раз, щоб частіше одержувати смачні "ліки".
Помітивши цю хитрість, я перестав давати йому цукор, та Серденько не заспокоївся. Він благально дивився на мене, а тоді, побачивши, що нічого не допомагає, сів на ліжку й став з усіх сил кашляти. Обличчя його почервоніло, вени на чолі набрякли, з очей покоти —лися сльози, і кінчилося тим, що він став задихатися по-справжньому.
Віталіс ніколи не втаємничував мене в свої плани, але тепер він вирішив відступити від цього правила.
Якось уранці Віталіс повідомив мене: господар заїзду вимагає, щоб він негайно оплатив рахунок. Він бачив тільки один вихід із скрутного становища — дати цього ж вечора виставу. Але як влаштувати виставу без Зербіно, Дольче й Серденька? Однак треба було за всяку ціну врятувати Серденька. Лікар, плата за кімнату, дрова, ліки — на все це потрібно було не менш як сорок франків. Заробити сорок франків у цьому селі в таку холоднечу та ще з нашими можливостями — то був би неймовірний подвиг!
Коли я сидів біля хворого, Віталіс підшукав велику залу, бо давати виставу просто неба взимку було неможливо. Він намалював і порозклеював афіші, з кількох дощок змайстрував сцену і витратив останні свої дрібняки на свічки, які порозрізав. навпіл, щоб було більше світла.
З вікна кімнати я бачив, як він ходив сюди-туди повз заїзд. З тривогою я думав, яка ж буде програма цієї вистави.
Але незабаром я про це дізнався. Сільський барабанщик у червоному кепі зупинився перед заїздом і після оглушливого барабанного дробу оголосив, що буде вистава. Віталіс щедро обіцяв, що виступить великий артист, знаний "у цілому світі" — це був Капі, і видатний "молодий співак" — тобто я.
Зачувши звук барабана, Капі радісно загавкав, а Серденько навіть трохи підвівся, хоч почував себе дуже погано. Обидва вони, безперечно, здогадалися, що буде концерт. Серденько захотів підвестися, і мені довелося силою стримувати його.
Я зрозумів, що нам буде важко примусити його відмовитись від думки взяти участь у нашому вечірньому концерті і що доведеться піти тихенько, так щоб він не помітив.