Я стояв біля виходу і дивився, що робиться надворі, коли Віталіс покликав мене.
— Мабуть, незабаром знову піде сніг,— сказав він,— і тому не варто рушати в дорогу. Краще перечекати його тут, де сухо й тепло.
Таке рішення мене цілком влаштовувало, якби не турботи про харчі. На обід Віталіс розділив решту хліба. Гай-гай! Як же мало його лишилося, і як швидко ми його з'їли, дарма що відкушували щонайменші шматочки.
Невдовзі ми вже ледве могли розгледіти все, що діялося поза куренем, бо цього похмурого дня ніч настала швидко. Знову пішов сніг, який падав і падав великими пластівцями.
Оскільки ми тут мусили заночувати, краще було заснути якнайшвидше. Собаки полягали зразу ж після обіду, тож і я, загорнувшись у свою кожушанку, що за день висохла біля вогню, простягся біля багаття, поклавши голову на плаский камінь, який правив мені за подушку.
— Спи,— озвався до мене Віталіс.— Я розбуджу тебе, як сам захочу спати. Хоч у цій буді нам не страшно ні людини, ні звіра, все одно треба, щоб один із нас не спав і пильнував багаття. Коли перестане сніг, може вдарити лютий мороз.
Мене не треба було припрошувати двічі, і я швидко заснув.
Коли Віталіс розбудив мене, було вже за північ — принаймні так мені здалося. Сніг уже не падав, у печі так само горів огонь.
— Тепер ти повартуй,— сказав Віталіс.— Я наготував тобі гілля,— тільки підкидай у вогонь.
І справді, напохваті лежала купа хмизу. Віталіс не хотів, щоб я будив його, витягаючи гілки зі стін куреня, і зробив для мене запас палива.
Та, на жаль, його завбачливість призвела до сумних наслідків, яких ніхто з нас не сподівався.
Побачивши, що я прокинувся і готовий вартувати, Віталіс уклався біля вогню, поклавши перед себе Серденька, загорнутого в ковдру. Незабаром його віддих став рівний і глибокий — він заснув.
Тоді я підвівся і тихенько, навшпиньках, пішов подивитися, що робиться надворі.
Все було припорошене снігом: трава, кущі, молоде пагіння, дерева. Скільки сягнеш оком, скрізь стелилась нерівна, але однаково біла скатертина. На небі мерехтіли зорі; сніг теж світився блідим блиском. В моторошній тиші ночі час від часу щось потріскувало — то підмерзав сніг.
Пощастило нам із куренем. Що б ми робили серед засніженого лісу, на такому морозі?
Хоч як тихо я встав, та все ж побудив собак, і Зербіно підбіг до мене. Я наказав йому вернутись. Він послухався, але сів носом до виходу, як упертий собака, що не відмовився від своїх намірів. Я ще декілька хвилин дивився на сніг, а тоді вернувся до вогнища і, підкинувши дров у піч, сів на камінь, що правив мені за подушку. Хазяїн спокійно спав, собаки й Серденько також спали. Вогнище розгорілося, гарне червоне полум'я знялося аж під самий дах, розсипаючи іскри, що потріскували в нічній тиші.
Я довго тішився тими іскрами, але мало-помалу втома здолала мене, і я задрімав.
Якби мені потрібно було висмикувати зі стін гілки, я вставав би, ходив по куреню, а так, сидячи нерухомо, я не міг боротися з дрімотою й заснув. Розбудив мене лютий гавкіт.
Мабуть, спав я довго, бо вогонь погас і в курені було темно.
Гавкіт не припинявся — то гавкав Капі. Але, дивна річ, ні Зербіно, ні Дольче йому не відповідали.
— Що сталося? — скрикнув Віталіс.
— Не знаю.
— Ти заснув, і вогонь погас?
Капі кинувся до виходу, але не вибіг надвір, а гавкав, стоячи на місці. У відповідь на гавкіт почулося жалібне скигління, і я впізнав голос Дольче. Те скигління лунало десь неподалік, за куренем.
Я хотів вийти, але Віталіс зупинив мене:
— Підкинь спочатку хмизу у вогонь!
Поки я виконував його наказ, він витяг з вогнища головешку і почав роздмухувати її.
Коли головешка розгорілася, Віталіс сказав:
— Ходімо подивимося, в чім річ, але йди позаду. Капі, вперед!
Раптом нічну тишу пронизало жахливе виття. Переляканий Капі кинувся нам під ноги.
— Вовки! Де Зербіно й Дольче?
Що я міг відповісти? Мабуть, собаки вибігли з куреня, коли я спав. Зербіно ще раніше хотів вийти, та я тоді не пустив його. Тепер з ним побігла й Дольче. Невже їх розірвали вовки?
— Бери головешку,— наказав мені Віталіс.— Підемо їм на допомогу!
У селі я наслухався страшних історій про вовків, але тепер не вагаючись схопив головешку й пішов за хазяїном. Ми вийшли на зруб, але не побачили ні собак, ні вовків. Ми пішли слідами, що вели навколо куреня. Трохи далі в темряві помітили місце, де сніг був притоптаний так, ніби тут качалися тварини.
— Шукай, Капі, шукай! — наказував хазяїн і свистом кликав Зербіно й Дольче.
Але жоден звук не потривожив похмурої тиші лісу, а Капі, завжди такий слухняний і відважний, тільки злякано тулився до наших ніг.
Віталіс знову свиснув і голосно покликав Зербіно й Дольче.
Ми стояли, прислухаючись. Знову ані звуку. Серце моє стислося від горя. Бідний Зербіно! Бідна Дольче! Віталіс підтвердив мої побоювання:
— Їх роздерли вовки. Навіщо ти їх випустив? Навіщо! Я не міг відповісти на це запитання.
— Треба шукати їх,— сказав я і кинувся вперед. Але Віталіс зупинив мене:
— Як ми їх шукатимемо в цій темряві й снігу? Якщо вони не відповіли на мій поклик, значить, вони... дуже далеко. До того ж, вовки можуть напасти й на нас, а нам захищатися нічим.
Який жах — залишити напризволяще бідолашних собак, наших товаришів і друзів! А як тяжко було мені — адже я почував себе винним: якби я не заснув, вони б не вибігли в ліс.
Віталіс попрямував до куреня, і я подався за ним, щокроку оглядаючись і зупиняючись, аби послухати. Але я не бачив нічого, крім снігу, нічого не чув, крім його потріскування.
В курені на нас чекала нова прикрість. Поки ми шукали собак, ломаччя, яке я наклав у вогнище, розгорілось і своїм полум'ям освітлювало найтемніші закутки. Проте Серденька ніде не було видно. Ковдра лежала біла печі, але мавпочки під нею не було. Я покликав Серденька, Віталіс теж погукав, але він не озивався. Віталіс згадав, що Серденько лежав біля нього, коли він прокинувся. Отже, мавпочка зникла вже після того, як ми вийшли з куреня.
Ми взяли по жмутку запалених гіллячок і, присвічуючи собі, пішли шукати слідів Серденька. Та ми нічого не знайшли. Правда, сліди собак і наші переплутались, але не настільки, щоб не можна було розпізнати слідів мавпи. Отже, Серденько з куреня не виходив. Вернулися назад — подивитись, чи не заховався він десь під хмизом. Ми шукали довго, по десять разів переходили те саме місце, заглядали в усі кутки. Я виліз Віталісові на плечі, щоб обстежити дах, але все було марно — Серденька ніде не було.