Я так докладно розповідаю про цей випадок тому, що від того дня до мене почали зовсім інакше ставитися на баржі. Напередодні мене запрошено разом з собаками і мавпою розважати хвору дитину. Та після цього уроку я став товаришем, майже другом Артура.
Пані Мілліган була дуже засмучена тим, що її син не вчиться. Хоч Артур був хворий, вона хотіла дати йому певні навички, які б допомогли йому надолужити прогаяне, коли він вилікується.
Досі вона досягла дуже небагато. Артур не відмовлявся вчитися, але й не старався. Ось чому пані Мілліган так зраділа, коли почула, що син за півгодини вивчив зі мною байку, яку вона вже кілька днів утовкмачувала йому в голову.
Після цього випадку ми з Артуром швидко подружили і, хоч як це дивно, ні разу не посварилися.
Подорожувати на воді було чудово. Ми не нудьгували й не стомлювалися, бо весь наш день був розумно заповнений.
Коли місцевість нам подобалася, ми пропливали за день лише кілька кілометрів, коли ж, навпаки, здавалась одноманітною, пливли швидше.
Заходило сонце, і ми зупинялися там, де нас заставала ніч, і стояли до світанку.
В холодну погоду ми зачинялися в їдальні й запалювали вогонь у каміні, бо туман і вогкість були шкідливі для хворого. Засвічували світло, Артура присували до столу, я сідав біля нього, і пані Мілліган показувала нам книжки з малюнками та фотографіями різних краєвидів. Коли ми стомлювались дивитися малюнки, вона брала книжку й читала нам уголос або ж розповідала нам легенди, історичні події, пов'язані з місцями, повз які ми пропливали. Вона говорила, втупивши очі в сина, і зворушливо було, як вона старалася добирати слова, щоб розповідь була цікава й зрозуміла хлопцеві.
Гарними, тихими вечорами я брав арфу й, зійшовши на берег, ставав десь під деревом, співав пісеньки та грав усі п'єски, які знав. Артур дуже тішився музикою й часто кричав мені: "Ще грай!" І я знову починав те, що тільки-но скінчив грати.
Для мене, що досі знав тільки халупу матінки Барберен та виснажливі мандри з Віталісом, то було спокійне і щасливе життя.
Як не схожі на цю прогулянку в плавучому дімку довгі переходи, коли я брів по грязюці, під дощем чи палючим сонцем за своїм хазяїном!
Уже двічі я переживав розлуку з тими, кого любив. Уперше — коли мене забрали від матінки Барберен; удруге — коли мене розлучили з Віталісом. І ось тепер, коли я зостався зовсім самотній, я зустрів людей, які пригріли мене і яких я щиро полюбив.
Скільки разів, дивлячись на блідого й хворого Артура, прикутого до дошки, я, сповнений сил і здоров'я, заздрив йому...
Я заздрив не достатку, що його оточував,— ні, я заздрив йому, бо він мав матір.
Я з сумом казав собі, що в мене матері нема й ніколи не буде. Можливо, я ще побачу колись матінку Барберен, але тепер я вже не скажу їй, як раніше: "Мамо",— бо знаю, що вона мені не рідна. Я самотній і завжди буду самотнім. Ця думка спонукала мене ще дужче цінувати добре ставлення пані Мілліган і Артура.
Однак, хоч як добре жилося мені з ними, я знав, що незабаром доведеться повернутись до колишнього життя.
РОЗДІЛ XII. ЗНАЙДА
Час минав швидко. Наближався день, коли Віталіс мав вийти з тюрми. Думаючи про це, я радів і хвилювався водночас, і що далі відпливали ми від Тулузи, то більше я хвилювався.
Чудово пливти отак на "Лебеді" без турбот і горя! Але ж потім мені доведеться весь зворотний шлях пройти пішки...
Зрештою, я надумав порадитися з пані Мілліган і спитав її, скільки мені потрібно часу, щоб повернутися до Тулузи, де я повинен був зустріти Віталіса біля воріт тюрми.
Почувши моє запитання, Артур голосно закричав:
— Мамо, я не хочу, щоб Ремі покидав нас!
Я відповів йому, що не можу розпоряджатися собою, бо належу хазяїнові, який найняв мене у моїх батьків. Але я промовчав про те, що вони не були мені рідними батьком і матір'ю: адже тоді треба було б признатися, що я — знайда.
— Мамо, хай Ремі залишиться в нас,— наполягав
Артур.
— Я сама була б рада залишити Ремі,— відповіла пані Мілліган,— ви з ним подружили, та й я щиро прихилилася до нього. Але для цього треба знати, чи сам Ремі хоче залишитися в нас...
— Звісно, хоче,— перепинив її Артур.
— А ще,— вела далі пані Мілліган, не чекаючи моєї відповіді,— ми не знаємо, чи погодиться хазяїн відмовитися від своїх прав на Ремі.
— Але це справа самого Ремі,— правив своєї Артур.
— Перш ніж відповісти, Ремі повинен добре подумати. Адже у нас він не тільки розважатиметься, а й працюватиме, вчитиметься разом з тобою. А потім,— провадила пані Мілліган,— нам потрібно ще буде добитися згоди його хазяїна. Я напишу йому, щоб він приїхав до нас у Сет. Коли він дізнається, чому ми самі не можемо приїхати до Тулузи, то, напевно, прийме моє запрошення. А тоді ще треба буде домовитися з батьками Ремі, бо ми повинні мати й їхню згоду.
Досі все йшло так, ніби добра фея торкнулася до мене своєю чарівною паличкою. Але останні слова повернули мене до сумної дійсності.
Домовитися з моїми батьками! Я згадав, як у нашому селі зневажали дітей, що жили в притулку і не мали батьків. Артур і пані Мілліган дізнаються, що я знайда, і, звісно ж, відцураються мене!
Я був приголомшений.
Пані Мілліган здивовано поглядала на мене, чекаючи відповіді, але я мовчав. Тоді, вирішивши, мабуть, що я схвильований думкою про зустріч з хазяїном, вона облишила мене.
На щастя, ця розмова відбувалась увечері, якраз перед сном, і я міг зачинитися в кімнатці, щоб побути наодинці з своїми роздумами й страхами.
Це була моя перша погана ніч на борту "Лебедя", жахлива, довга, неспокійна. Що робити? Що відповісти?
Зрештою я зупинився на найпростішому рішенні: нічого не робити і нічого не казати. Хай буде, що буде!
Може, Віталіс не захоче розлучатися зі мною, я піду з ним, і тоді вони не дізнаються про правду.
Мій страх перед цією правдою, яку я вважав ганебною, був такий великий, що я вже почав боятися, аби Віталіс не погодився на пропозицію пані Мілліган. Мені доведеться піти від Артура і його матері, відмовитися від думки побачитися з ними хоч коли-небудь, зате в них не залишиться поганої згадки про мене.
Через три дні після того, як пані Мілліган написала листа моєму хазяїнові, вона одержала від нього відповідь. У кількох рядках Віталіс повідомляв, що має за честь прийняти запрошення пані Мілліган і прибуде в Сет наступної суботи поїздом о другій годині.