— Скільки ми повинні заплатити за виставу? — спитала мене жінка.
— Це залежить від того, як сподобалася вам вистава.
— Значить, мамусю, треба заплатити щедро,— заявив хлопець.
Потім він додав ще кілька слів незрозумілою мені мовою.
— Артур хоче ближче роздивитися ваших артистів,— сказала мені жінка.
Я дав знак Капі, і він стрибнув на палубу.
— А інші? — закричав Артур.
Зербіно й Дольче теж плигнули слідом за Капі.
— А мавпочка?
Але я боявся пустити Серденька туди, бо не буй певний за нього. Він міг накоїти такого, що, певно, не сподобалося б молодій жінці.
— Хіба вона, мавпочка, лиха? — спитала вона.
— Ні, пані, але Серденько великий пустун, і я боюсь, що він погано поводитиметься.
— То йдіть сюди з ним разом.
І вона дала знак чоловікові, який стояв біля стерна; той перейшов на ніс баржі й перекинув на берег поміст. Тепер я міг, узявши арфу на плече й Серденька на руки, спокійно вийти на палубу.
— Мавпочка! Мавпочка! — кричав Артур.
Я підійшов до хлопця і, поки він гладив Серденька, уважно розглядав його.
Дивна річ! Він і справді був прив'язаний до дошки.
— У тебе е батько, дитино? — спитала мене молода жінка.
— Так, але тепер я зостався сам.
— Надовго?
— На два місяці.
— Ох, бідняточко моє! Як же ти проживеш сам аж два місяці?
Я розповів їй, як Віталіса посадили в тюрму за те, що він заступився за мене, і як відтоді я не заробив жодного су.
Поки я розповідав, Артур бавився з собаками, але він усе чув.
— Ви, мабуть, страх які голодні! — вигукнув він. Почувши ці слова, собаки загавкали, а Серденька
став люто терти живіт.
— Мамо... — попросив Артур.
Мати сказала кілька слів незрозумілою мені мовою до жінки, що дивилася на нас із прочинених дверей, і та зразу винесла невеличкий столик.
— Сідай, дитино,— запросила мене молода жінка. Мене не треба було припрошувати двічі: я поставив
арфу і швидко сів за стіл. Собаки посідали довкола мене, а Серденько вмостився у мене на колінах.
— А твої собаки їдять хліб? — спитав Артур.
Чи їдять вони хліб! Я кинув кожному з них по шматочку, і вони жадібно проковтнули його.
— А мавпочка?
Та Серденько сам подбав за себе. Поки я годував собак, він схопив шматок пирога і тепер давився ним під столом. Я й собі взяв кусень пирога і коли не давився ним, як Серденько, то їв його з не меншою жадібністю.
— Бідна дитина! — пожаліла мене жінка, наливаючи мені склянку молока.
Артур мовчки дивився на нас широко розплющеними очима, вражений нашим апетитом.
— А де б ви обідали сьогодні, якби не зустрілися з нами? — запитав Артур.
— Мабуть, ми не обідали б зовсім.
— А завтра де ви будете обідати?
— Може, завтра нам пощастить щось заробити? Артур перестав розпитувати мене й повернувся до
матері. Між ними почалася довга розмова тією самою чужою мовою. Здавалось, він просив її про щось, на що вона не хотіла погодитись чи проти чого мала якісь заперечення. Раптом Артур повернув до мене голову.
— Хочеш залишитися в нас? — спитав він.
Я мовчки дивився на нього. Такого запитання я не сподівався.
— Мій син питає, чи хочеш ти залишитися тут?
— На баржі?
— Так. Артур хворий, лікарі звеліли йому лежати нерухомо на дошці. Щоб він не нудьгував, я влаштувала йому подорож. Лишайся з нами. Собаки й мавпочка даватимуть вистави, а ти гратимеш нам на арфі. Хлопцеві твоїх років зовсім не легко заробляти гроші.
Я швидко збагнув, яким порятунком буде для мене ця несподівана пропозиція, і, взявши руку молодої жінки, з вдячністю поцілував її.
Вона, мабуть, була цим зворушена і ніжно погладила мене по голові.
— Бідолашка! — прошепотіла вона.
Оскільки мене запрошено грати на арфі, мені здавалося, що я повинен найскоріше задовольнити їхнє бажання. Я взяв інструмент, сів на носі баржі й заграв.
У цей час молода жінка піднесла до губів маленький срібний свисток. Пролунав різкий свист. Я зразу ж перестав грати, не розуміючи, в чім річ.
Артур, який помічав усе, що робилося довкола нього, зрозумів причину мого занепокоєння.
— То мама дала знак рушати далі,— пояснив він мені. І справді, баржа відійшла від берега й тихо попливла
каналом. Вода хлюпала в корму, а дерева по обох берегах швидко бігли мимо, освітлені скісними променями призахідного сонця.
— Заграй нам ще щось,— попросив Артур.
Кивком голови він покликав до себе матір і весь час тримав її за руку, поки я грав різні мелодії, яких навчив мене Віталіс.
РОЗДІЛ XI. МІЙ ПЕРШИЙ ДРУГ
Мати Артура була англійка; звали її пані Мілліган. Чоловік її помер, і вона лишилася сама з Артуром. Щоправда, був у неї ще й старший син, але він кілька років тому зник за таємничих обставин.
В той час чоловік пані Мілліган був при смерті, а сама вона, тяжко хвора, лежала в гарячці. Тому розшуки дитини взяв на себе брат її чоловіка — Джеймс Мілліган. Вибір цей був невдалий, бо Джеймс Мілліган зовсім не був зацікавлений у тому, щоб дитина знайшлася. За англійськими законами, Джеймс Мілліган успадковував титул і маєток свого брата, коли той помирав бездітним. Однак Джеймсові Міллігану не пощастило одержати братову спадщину, бо незабаром пані Мілліган народила другого сина — Артура. Але ця дитина була квола й хвороблива, і лікарі казали, що вона не житиме. Артур міг померти з дня на день, і тоді Джеймс Мілліган став би спадкоємцем свого старшого брата. Джеймс Мілліган був певен, що рано чи пізно його надії сповняться, треба тільки бути терплячим і чекати. І він чекав.
Але віщування лікарів не справдились; турботи й догляд матері врятували життя Артурові. Хоча хлопчик повсякчас хворів і лікарі вкотре прирікали його до смерті, він щоразу видужував.
Останнім часом у нього виявлено тяжку хворобу — запалення тазо-стегнового суглоба. Лікарі сказали, що йому треба лежати нерухомо. Тоді пані Мілліган купила в Бордо маленьку баржу й перетворила її на плавучий дімок. Тепер Артур міг завжди бути на вільному повітрі, і тільки в негоду його переносили всередину, в кімнату.
Місяць тому вони вирушили в Бордо і, пропливши вгору по Бароні, потрапили в Південний канал. Звідси, проїхавши багато водойм і каналів, вони могли добратися до Сени, допливти по ній до Руана, а там пересісти на пароплав і повернутися в Англію.