– Вибачте, мадмуазель. Я спочатку гадав, що не розумієте ви. Тепер же признаюсь вам щиро: нічого не розумію я.
Тож треба було якось порозумітися. В цім прийшла з поміччю Маюша, що перекладала для Ноель французьку математичну термінологію московською мовою. Так постали зшитки, рукописні підручники французько-московської математики. Інспектор, довідавшись про них, назвав їх жартом:
– Ad usum Delphini .
Маюша підхопила дотепну назву:
– Якщо Лячерда – дофін , то мені належиться титул єпископа Фенелона.
Так і залишилися до самого кінця побуту в інституті з цими назвами й жартом титулували одна одну:
– Altesse!
– Volte Grace!
Іноді останню назву зміняли характеристикою Фенелонового учня. – "Pett Demon" ("Чортеня"). Але Богданова не пропустила нагоди, щоб додати своєрідний варіянт: тому що Маюшу називали Архимедом за її ерудицію та начитаність, то Богданова для зручності скоротила те наймення на "Ах метка", що нагадувало їй рідний Крим, де жив її славнозвісний дядько архиєрей.
* * *
День балу зближався, через що все менш притримувались усі порядку інститутського життя. Увечері, від 5 до 8 години, мадам Рапне нічого не повторяла так однотонно, як заклинання:
– Apprenez, apprenez, Mesdemoiselles, apprenez!!.. (Вчіться, панночки, вчіться!).
В одноманітному притишеному гудінні, що звичайно панувало в класі, зненацька виривався напівстримапий вигук, приглушений сміх. Часто вставала зі свого місця то одна, то друга інститутка і, підійшовши з приписовим реверансом до столу класової дами, прохала дозволу йти на танкову пробу або на вправи музики чи співу. І це "Herumkutschiren" (їзда в колі довкола), як називала фройляйн Оттилія кожний рух по класі, – не карали й не нагадували, що один із найважніших обов'язків вихованок поміж 5 і 8 годиною – це сидіти спокійно па своєму місці. Ті ж, що вже вивчили лекції, могли читати, вишивати, малювати, писати листи (тільки до батьків). Навіть було можна й тихесенько розмовляти зі своєю сусідкою, але так, щоб це нікому не перешкоджало вчитися. Коли ж хто хотів чи потребував поговорити з товаришкою, що сиділа десь на іншій лавці, то на це треба було попрохати дозволу класової дами й докладно вмотивувати, чому інститутка пересідається: чи хоче спільно вчитися або вдвох читати одну книжку, чи помогти в вишиванні тощо. Тоді класова дама наперед запитувала вихованку, чи вона вже вивчила свої лекції. Коли ж дістала позитивну відповідь та коли мотив прохання був досить важний, дозволяла йти до чужої лавки. Іноді ж такі прохання класова дама відкидала без жодних пояснень: немає в цьому жодної потреби!
Тоді всякі аргументи, докази й інтервенції були зайві. Як дали наказ, то вже жодні прохання не могли його взяти назад. Узагалі ж із усього інститутського персоналу класові дами були найтерпкіші. Вони немов підкреслювали, що ненавидять своїх вихованок, викликали їх постійну й безоглядну війну без замирень. Видима річ, були й рідкі вийнятки, що тільки потверджували загальне правило.
В чому була причина тієї ненависти й переслідування, тяжко сказати. Мабуть, виховування підростаючого жіночого покоління день у день рік у рік, а часом і ціле життя, безмірно томило тих жінок, здебільша самітніх, зів'ялих в одноманітній і нелюбій праці на шматок "насущного". Ніколи не зазнали вони ні родинного тепла, ні спокійної, затишної атмосфери, прихильности чи ласки. Класові дами, чужинки, були це звичайно добре виховані й освічені чужинки – француженки й німкені – спеціяльно запрошені на вихованок, діставалися до інститутів шляхтянок. Тут вони мали забезпечене ціле життя: платню, помешкання, їжу, світло, опал, а навіть, згідно зі старовинними статутами, належались їм окремі додатки (як і придворним дамам) на пудру, перуки й на свічки. Але ж одночасно їм так само слід було прийняти день у день, рік у рік таку ж саму порцію прикрощів від своїх вихованок. Що п'ять років платня автоматично збільшалася. По 25 роках могли покинути службу й діставали доживотну платню. Але ж могли служити й далі – і 30, і 40 літ. Тоді те, що назбиралося з доживотної платні, видавали "на руки" усе враз, коли класова дама покидала працю.
Крім чужинок, були між класовими дамами й московки, переважно інститутки-сироти, що вчилися "за заслуги батька" на державний кошт. Скінчивши шкільну науку, така "державна сирота" не мала куди йти й не була здібна заробляти на прожиток. Тож вона залишалася в інституті, щоб продовжати далі традиції своєї "альма матер", традиції ті самі, що колись цілий час дошкуляли їй самій. Спочатку така дівчина була т. зв. "пепіньєрою", опісля "допомічною дежурною", а врешті ставала вже правдивою "класовою дамою". За 30-40 років така "синиця"-сирота здебільша ненавиділа ввесь людський рід, а особливо його жіночу половину, а з цієї половини – найбільше молодь, бо ж до молодих належала будуччина. А в "синиці" не було ні минулого, а ще більш не надіялася на будуче. Все, що минуло, було без приємних спогадів, без —подій, без усміху, без бур, повне сірої нудьги та морочливого гарчання у відповідь на дрібні, але колючі пустощі дівчат. Дарувати ж і забути все те мало хто хотів чи вмів.
Дівчата ж відчували, чисто звірячим інстинктом, хто і завіщо переслідує їх з ненавистю, а тому мстилися, де і як могли.
Однак перед такою особливою подією, як бал, затихло трохи й те вічно розбурхане море завжди бойових настроїв. І для класових дам бал був подією не меншою, а може, ще й більшою, як для багатьох інституток. Була це передовсім щербина в марудній одноманітності щоденного ладу. Разом із щоденною темно-синьою сукнею-одностроєм змінявся й настрій. У ясно-блакитній святковій кожна "синиця" почувалася ніби помолоднілою, ліпшою. Навіть часами обличчя прояснювалось усміхом, а звуки музики будили затерті й бліді, коли не спогади про факти, то бодай спогади про колишні мрії. І на хвилину ці воскреслі тіні оживали знову, заступали дійсність, що на ній, мов на брамі Дантового пекла, був напис: "Lasciate ogni speranza!" (Залишіть усяку надію!).
Але ж тоді жодна цього не розуміла. Це нерозуміння било й далі своїм лихом в обидва боки...