Нарешті надійшли різдвяні вакації. Ноель знов опинилася "вдома". І хоч там мало чим був їй ближчий той "свій" дім, але ж у цих "надземних криптах" була вона принаймні незалежніша та мала бодай дві близькі істоти. Були це Луїза, що приймала життя однаково як і Ноель, та Маруся, в якій вона чула щирість і відчувала щось, коли не цілком "своє", то принаймні не чуже. В зустрічі з Марусею незмінно виринало щось подібне до забутої пісні, приємної й солодкої, але якої не можна було ні докладно пригадати собі, ні цілковито забути.
Вертаючись, думала про батьків. До батька відчувала повну симпатію й пошану та була йому вдячна, що не накидає їй свого авторитету. А мачуха?.. Ну, мачуха була велика перешкода. Ніби якась висока, холодна кам'яна стіна, що несподівано стала їй на дорозі. Обійти того муру тепер ще Ноель не може. Розбити – тим більш. Але, коли настане відповідна хвиля, доведеться той мур "перескочити"... Отже, тоді доведеться зробити сильний розгін до того скоку... Але ще не тепер. Тепер же дійсністю були Різдвяні свята, і навіть ці перші свята "вдома"... мусять же вони принести якісь радощі. І Ноель щиро тішилась...
Але трапилася несподіванка. Вдома не застала вона батьків: belle-maman ще перед трьома днями від'їхала до Монте-Карло, а тато вчора подався до маєтку на полювання. Не було вдома й "Марі-Андре": вона дістала відпустку й поїхала кудись на село.
– А ти собі запам'ятай, Наталенко: "баба з воза — коням легше". Та ми й самі вшкваримо таке свято, що аж закаблукам буде парко...
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблукам,
Дістанеться й передам,
– виспівувала задоволена Маруся.
– Ce q’on va s’amuser! , – обнімала й лащилася мадмуазель Луїза, показуючи отримані різдвяні подарунки від Ноелиних батьків. – Але таки найліпший подарунок, що вони лишили нас на свята самих.
– І я ж кажу: будемо колядувати зрання до вечора, – притакувала Маруся.
– А правда, – погоджувалася Луїза, – ми зробимо прекрасне тріо коло вертепу, як у нас, у Провансі...
Але ж із подарунками дістала Ноель і лист, а в ньому мачуха домагалася, щоб Ноель обов'язково провела Святвечір у Сулимів, бо їм уже це обіцяно. "Родина ця бездоганна, – писала вона, – і тобі вийде на користь перебути якийсь час між ними, бо Віра – ще й твоя товаришка, тепер, бідна, тяжко хвора. Це дає тобі змогу згадати про свій монастир та взяти на себе ролю доброго самаритянина".
– Обійдеться й без Сулим, як циганське Різдво без марципанів, – ураз вирішила Маруся. – Нумо, ліпше вчитися колядок, – і вона повною силою низького контральта затягла:
Дівка Маринка по воду ходи-и-ла,
Святи-ий вечір, добри-й вечі-ірі.
І мадмуазель Луїза також умовляла Ноель лишитися вдома на Святвечір. Але по заході сонця Сулими прислали по неї колясу. В листі ж була й дописка немічної подружки. "Будеш себе почувати в нас, як удома", – писала Вірочка.
Ноель усміхнулась. Певне, що так, як і "вдома". Буде так само чемно, буде так само... нудно... І так само згадають про все конечне, але не згадають, як не згадали й батьки, що завтра її, Ноель, іменини...
Так Маруся лишилася вдома сама.
У Сулими, крім хворої Віри, яку принесли до вечері в кріслі, було ще чотири доньки.
"Як п'ять дочок мати, то краще й не жити!" – часто підспівував їхній татко за Марком Кропивницьким, але ж це було тільки улюблене й колоритне мотто. В дійсності він любив усі свої доньки, як і свою високу та кощаву дружину, що, проживши пів життя в Києві, майже нічого не втратила зі своєї англійської вдачі й зовнішности. І вдома всі притримувались англійського "тону". Тому й Свята вечеря почалася квартетом англійського різдвяного хоралу, як годилося на Christmas, відзначеного букетом гостролисника й омели, що був підвішений під лампою над столом їдальні. Такими китичками з червоними ягідками були прикрашені й усі прибори. Це було на честь господині.
Але ж не забули й про господаря. На трикутному столичку-поличці "на покутті", під образами в золочених шатах, стояли на сіні миски з кутею й узваром, прикрашені маленьким "дідухом", перев'язаним блакитною стрічкою. Серед стола велика миса, повна пирогів, за які на початку вечері сховався господар Микола Миколаєвич і, "як закон велить", відбув традиційний діялог із дружиною й дітьми.
– Чи бачите мене?.. – Дай же, Боже, щоб за пирогами...
Хтось чхнув. Це був сигнал, щоб роздавати подарунки.
Коли вже всі втомились їсти безконечну кількість "обрядових" страв, увійшов старший лакей без тарілок у руках і щось потиху сказав Миколаєві Миколаєвичеві. Господар, весело посміхаючись, вибачився і попрохав перейти до великої зали, що вся була залита світлами з великої, розкішної ялинки.
Відчиненими наростіж дверима в прихожу влилася ціла хвиля звуків: сміх, вітання, гомін молодих голосів, шелест шовку. У залу вступив майстерно замаскований довговолосий козак, із прозорими великими віями. Був це "Вій", що привів із собою цілу зграю постатей, щоб вітати господарів із Святами.
– Ряжені, ряжені! – раділи всі дівчата несподіваним гостям, називаючи по-московському маскараду.
– Колядники! – поправив "спудей" Могилянської Академії в оздобленому золотом кунтуші.
А "Вій" представляв приявним:
– Мої джури: Козак Мамай, Бассаврюк... Панночка в Замку... Горда полячка... Андрій і Остап...
– Чомусь не бачу старого приятеля, Тараса Бульби? – відразу справно зачав господар.
– Занедужав, бідолаха, – доложила баба Риндичка, притримуючи за пазухою свитки в'язанку бубликів і горілчану пляшку. – Ще зранку наївся куті, не витримав до зорі, от і "йойкає на... серце" вдома... Дозвольте, пане господарю, поколядувати...
Хтось присів до рояля й добре дібраним хором пролунало:
Добрий вечір тобі, пане господарю...
Радуйся...
Поважну колядку всі слухали серед урочистого спокою. Але тільки що вона скінчилась, виступив наперед козак Мамай:
– Мені ваша сумна! Послухайте моєї! – і затягнув високим, дзвінким тенором:
На синьому морі, під припічком долі…
Де куца собака обметицю їла, –
підхопив круглий Бассаврюків бас, а за ним увесь хор колядників:
Де не взялася з помийниці супротивна хвиля,
Тому куцому собаці хвоста відкрутила.