Вислухавши його пояснення, що тривало з годину, я сказав:
— Любий мій, після того, що ти розповів, ні я, ні тітка не можемо стати твоїми компаньйонами…
У Кроміцького вмить пожовкло обличчя.
— Але ж чому?
— Тому, що коли ти, незважаючи на всю обережність, потрапиш під суд, ми не хочемо фігурувати в судовому процесі.
— Якщо так міркувати, то не можна було б розпочати жодної комерційної справи.
— Нам теж немає найменшої потреби її починати. Хочеш, щоб ми стали твоїми компаньйонами, скажи: з яким капіталом?
— Що зараз про це говорити!.. Але якби ви могли вкласти хоча б сімдесят п'ять тисяч карбованців…
— Ні, не вкладемо й не вважаємо себе зобов'язаними це зробити. Але тому що ти наш родич, точніше, став ним тепер, я хочу тобі допомогти. Коротше кажучи, я позичу тобі сімдесят п'ять тисяч карбованців під простий торговий вексель.
Кроміцький спинився й дивився на мене, кліпаючи очима як людина, котру щойно розбудили. Однак це тривало тільки якусь хвилину. Мабуть, він подумав, що виявляти надто велику радість буде з його боку недипломатично. Купецька обережність, — хоч вона була по відношенню до мене смішною й непотрібною, — взяла в ньому гору; він потиснув мені руку й промовив:
— Дякую тобі. Під який процент?
— Про це ми домовимось удома. Тепер мені пора повертатись. Я хочу поговорити з тіткою.
І я розпрощався з ним, Дорогою я думав над тим, чи не здасться моя поведінка Кроміцькому надто дивною, чи він чогось не запідозрить. Але мої побоювання були даремними. Чоловіків засліплює здебільшого не кохання до жінки, а самозакоханість. До того ж Кроміцький, дивлячись на нас з висоти свого купецько-ділового становища, вважав мене й тітку фантазерами, які не мають найменшого уявлення про комерцію, наскрізь пройнятими застарілими поняттями, до яких належить і почуття родинних обов'язків. У багатьох відношеннях він цілком відрізняється від нас, тому ми навіть мимоволі вважаємо його чужаком.
Повернувшись до вілли, я зустрів у саду Анельку, вона купувала в місцевої селянки суниці. Проходячи повз неї, я сказав їй різко:
— Ти не поїдеш, тому що я цього не хочу!
І пішов до себе в кімнату.
Під час обіду знову зайшла розмова про від'їзд Анельки з матір'ю. Цього разу слово взяв Кроміцький і, стенаючи плечима, назвав цей проект дитячою забаганкою, з якої людина із здоровим глуздом може тільки посміятись. При цьому він не виявляв тактовності ані стосовно Анельки, ані стосовно пані Целіни, бо він взагалі нетактовний. Я не говорив нічого, вдаючи, ніби це мене не дуже обходить. Однак Анелька добре зрозуміла, що Кроміцький танцює під мою дудку. Я бачив, що їй було соромно за нього, що вона відчуває себе глибоко приниженою. В моїй душі накипіло стільки образи на неї, що це викликало в мене задоволення.
Проте я почуваю себе глибоко враженим. Досі не можу заспокоїтись і не можу простити цього Анельці. Якби я, приїхавши з Відня, не вирішив укласти з нею спілку, якби я не зрікся своїх почуттєвих поривів, бажань, своїх намірів, не переламав би себе, то не зазнав би такого глибокого розчарування. Але після того, коли я з любові до неї хотів переродитись, коли піднявся на такі вершини, яких ще досі ніколи не сягав, щоб тільки бути поруч із нею, вже надто жорстоким було те, що вона без жалю й милосердя хоче зіштовхнути мене в безодню розпачу, — не замислюючись над тим, що станеться зі мною… Ці думки отруюють мені радість від того, що Кроміцький від'їздить, а вона залишається. Майбутнє принесе якусь розв'язку, але я такий змучений, що й не передбачаю, яку саме. Найпростіша розв'язка була б тоді, якби я збожеволів. Може, з часом так і станеться, бо я цілими днями терзаюсь, а ночами, неспроможний заснути, пишу. При цьому викурюю безліч сигар, аж у голові наморочиться, і майже щоночі просиджую до світанку.
30 липня
Не писав два тижні. Їздив з Кроміцьким до Відня, щоб залагодити справи, потім разом повернулися сюди, і він пробув тут ще три дні. В той час у мене почався такий сильний головний біль, що я не міг писати. Вже тиждень, як пані Целіна закінчила курс лікування; ми на якийсь час лишилися в Гаштейні лише тому, що скрізь, де немає гір, стоїть страшенна спека. Від'їзд Кроміцького приніс велике полегшення мені, пані Целіні, яку він дратує так, що якби не був її зятем, то вона його зненавиділа б, тітці, а може, й Анельці. Анелька не прощає йому, що він втягнув мене в свої справи. Він, не здогадуючись, що між мною і його дружиною можуть бути не лише звичайні дружні стосунки, не робив таємниці з того, що позичив у мене гроші, Анелька ж була всією душею проти цього. Вона, звичайно, не могла йому нічого розповісти, може, побоюючись втратити останні залишки поваги до нього, якби він і після того залишив її в тітки. Часом мені здається, що й Анелька, і пані Целіна, криючись одна від одної, не мають до нього найменшого довір'я, відколи він продав Глухів, і в глибині душі вважають його ще гіршим, ніж він в насправді. Як на мене, то він насамперед духовний парвеню з душею холодною, дерев'яною, нездатною як до делікатних почуттів, так і до благородних помислів. Немає в ньому й великодушності; це натура неглибока й невразлива, зате в загальному розумінні він людина порядна. Допомагає цьому певний вроджений педантизм; у Кроміцького він якось дивно поєднується з "грошовим неврозом", що, в свою чергу, є нічим іншим, як звироднілою фантазією, яка знайшла собі вихід у прагненні збагатитись.
А загалом Кроміцький так неймовірно ненависний і огидний мені разом зі своїм моноклем, косими очима, довгими ногами і жовтим, без будь-якого заросту обличчям, що я дивуюсь, як ще можу судити про нього об'єктивно. Хоча думаю, якщо він усього не втратить, то ї я не втрачу своїх грошей. Але пишу цілком щиро: я волів би, щоб він втратив гроші, розум, життя — й пропав раз і назавжди.
Я хворий. Анельку останнім часом бачу мало. Або через головний біль сиджу в себе нагорі, або навмисне уникаю зустрічей з нею, щоб дати їй відчути свій гнів і образу. Мені це багато коштує, бо моїм очам вона потрібна, як світло. Я вже писав, що Анелька при всій стійкості своєї вдачі трохи несмілива. Вона просто не витримує, коли на неї хтось гнівається, і намагається його вмилостивити. Тоді вона стає тихою, лагідною, дивиться у вічі, немов дитина, що боїться покарання.