За сніданком я не обізвався жодним словом. А коли піднявся до себе нагору, то схопився за голову й пробував збагнути своїм змученим мозком, що ж сталося. Думки мої були такі само гіркі. Жінки з холодним серцем часто залишаються невблаганними через свою філістерську доброчесність. Вони хочуть, як будь-який крамар, щоб їхні рахункові книги були в порядку. Любові вони бояться, як буржуа боїться вуличних безпорядків, війни, високих слів, що народжуються в гарячих головах, зухвалих думок, зухвалих намірів і злетів. Насамперед — спокій, бо тільки в спокої можна робити добрі, надійні й прибуткові справи. Все, що виходить за рамки звичного, розсудливого й шаблонного життя, це зло, яке заслуговує на зневагу розсудливих людей. Так, Доброчесність має свої вершини й безодні, але вона мав також і свої рівнини. Зараз мене мучить надзвичайно болюче питання: невже Анелька належить до таких плоско-доброчесних жінок, які хочуть, щоб у їхньому житті був такий самий беззастережний порядок, як у купецьких рахункових книгах, і тому вони відкидають кохання, бо воно не вміщується в їхніх серцях і головах. У думках я оглядав усе минуле й шукав у ньому доказів. Хтозна, казав я собі, може, саме на цьому й тримається її примітивний кодекс, який мене обеззброює і пригнічує? Мені часто здавалося, що Анелька — це якась виняткова натура, несхожа на інших жінок, неприступна, ніби снігова альпійська вершина, котра не має ніяких пологих схилів і стрімко піднімається в небо. Але ж ця стрімка натура вважає за цілком природну річ, що пантофлі її чоловіка топчуться по цих снігах. Що ж це таке? Коли мене обсідають такі думки, мені здається, що мало не божеволію, я розлючуюсь, і, якби міг одним ударом повалити, розтоптати, обплювати це огидне, осоружне життя, зробив би це, вкинув би в хаос увесь світ, стер би з лиця землі все живе. Повертаючись із Відня, я будував у своїй уяві повітряний замок, в якому кохатиму Анельку так, як Данте кохав Беатріче; я збудував його на стражданнях, у яких моя любов очистилась, немов у вогні, на зреченнях і жертвах, щоб тільки якось, хоча б просто душею, ми з моєю коханою належали одне одному.
А тепер я подумав, що навіть не слід говорити їй про це, бо вона не зрозуміє, не слід виводити її на ці вершини, бо їй там буде важко дихати. Може, в душі вона й не проти того, щоб я її кохав і страждав, — це завжди тішить самолюбство, — але на будь-який зв'язок, хоча б і чисто духовний, на будь-яку близькість зі мною, навіть якби це була близькість Данте й Беатріче, вона не погодиться, вона не розуміє мене, а визнає лише одну близькість, одні права, — права законного чоловіка в халаті, й душа її неспроможна піднятися над плоскою, вбогою шлюбною бухгалтерією.
Я почав щиро, глибоко шкодувати, що не їхав у тому поїзді, який звалився під укіс. Я був страшенно обурений Анельчиною жорстокістю і виснажений фізично й духовно. Я так прагнув смерті, як прагне відпочинку людина, що провела багато безсонних ночей біля дорогого їй хворого. І при цьому подумав, що, якби мене привезли до Гаштейна закривавленого, то, може, в душі цієї жінки щось ворухнулося б. А це було для мене найважливішим навіть у цю хвилину. Думаючи так, я раптом пригадав, як учора Анелька поїхала з тіткою назустріч мені; пригадав її переляк, а потім радість, її очі, повні сліз, розпатлане волосся, — і безмежна ніжність, у стократ переконливіша за всі мої висновки й розумування, заполонила мене. Це був бурхливий хвилевий сердечний порив, який одразу ж змінився уїдливими сумнівами. Все, що я бачив учора в колясці, можна було витлумачити інакше.
Хто знає, чи я, чи тітка відігравали в цьому більшу роль? Зрештою вразливі жінки завжди мають більший запас співчуття навіть до чужих, а не тільки до рідних, особливо, коли таке нещастя трапляється несподівано. Чому ж і Анелька не могла вжахнутись од звістки про мою смерть, а потім зрадіти, побачивши мене живого? Якби замість неї у тітки гостювала Снятинська, то, напевно, вона теж так само перелякалася б, а потім зраділа б, і я побачив би її теж без рукавичок, без капелюшка, з розпатланим волоссям, як і Анельку. Мені здавалося, що в цьому не може бути ніяких сумнівів. Анелька добре знає, що її від'їзд для мене більша й страшніша катастрофа, ніж аварія поїзда, під час якої я міг би розбити собі голову або втратити руку чи ногу, — та однак вона ні па мить не завагалась. Я добре розумів, що це була її ідея. їй, мовляв, хочеться бути ближче до свого чоловіка, а що станеться зі мною, її не обходить.
Я знову відчув, що блідну від гніву, ревнощів, обурення, що я вже на межі божевілля. "Стривай! — казав я собі, стискаючи руками скроні. — Стривай!.. Може, вона тому виїздить, що кохає тебе й не має більше сили опиратись тобі?" Авжеж! І такі думки виникали в мене, але, як насіння, що впало на кам'янистий грунт, швидко гинули й залишали по собі тільки розпачливу іронію. Я буквально терзав себе. "Так, — казав я подумки, — це кохання подібне до співчуття тих, котрі витягають з-під голови у вмираючого подушку, щоб він не так голосно хрипів і менше мучився. Я скоріше відмучусь, зате Кроміцькому буде зручніше приїздити і радувати її втіхами, які ця ідеальна істота звикла чекати від свого чоловіка".
Анелька стала мені в ці хвилини ненависною. Вперше в житті я був готовий побажати, щоб вона справді кохала Кроміцького, — тоді вона не була б мені такою огидною! Гнів і озлоблення затуманювали мою свідомість, я розумів ясно тільки одне: якщо я чогось не вчиню, якщо не етапу на перешкоді Анельчиним планам ї якимсь способом не відомщу їй, то зі мною станеться щось страшне. Ця думка обпекла мене, наче розпеченим залізом, я зірвався на ноги і, схопивши капелюха, побіг розшукувати Кроміцького.
Не знайшов його ні в будинку, ні в саду. Пішов до Вандельбана, потім до читальні; але його й там не було. Якийсь час я постояв на місточку біля водоспаду, міркуючи, де ще його шукати. Вітер дув з боку каскадів і кидав мені в обличчя водяний пил. Це було надзвичайно приємно. Знявши капелюха, я підставив голову під водяний пил, і незабаром моє волосся стало мокре. Я прийшов до тями. В мене лишилось тільки виразне, рішуче бажання перешкодити Анельчиним замірам. Подумки я казав їй: "Знай, ти нікуди не поїдеш, а потім я буду поводитися з тобою, як чоловік, що заплатив за тебе". Я вже уявляв, якими засобами зможу досягти мети, і не побоювався, що зроблю якусь дурницю, ведучи переговори з Кроміцьким. Тепер я цілком володів собою.