Якось я завів мову про це — звичайно, намагаючись позолотити проедмет, — з однією дуже розумною жінкою, полькою тільки наполовину, тому що її батько — італієць. Вислухавши мене, вона сказала:
— Ваш погляд на цю справу такий самий, як у лисиці па голубник. їй не подобається і псує настрій те, що голуби живуть так високо й літають вище від курей. Вас дратує це саме. Все, що ви кажете, скоріше, є похвалою для польок.
— А чому ж це так?
— Бо чим полька нестерпніша для вас, коли вона — чужа дружина, тим вона бажаніша як ваша власна.
Мене, як то кажуть, приперли до стіни, і я не знав, що відповісти. До того ж, може, й справді мій погляд трохи скидається на погляд лисиці на голубник. Безперечно й те, що коли б я взагалі збирався одружитись, зокрема одружитися з полькою, то я шукав би ту польку не тільки між голубами, що високо літають, а й поміж білими голубами.
Я мов та риба, яка на запитання, з яким соусом вона хоче бути приготовленою, відповідав, що насамперед вона взагалі не хоче, щоб її готували. Тепер я знову повертаюсь до докорів вам, милі співвітчизниці. Вам більше подобається драма в коханні, ніж саме кохання. В кожній з вас сидить королева — і цим ви дуже відрізняєтесь від інших жінок; кожна з вас вважає, що вже тільки тим робить велику ласку й благодіяння, що дозволяє кохати себе, жодна не погодиться бути лише частиною, доповненням життя чоловіка, перед яким усе ж стоять ще й інші цілі. Ви хочете, щоб ми існували для вас, а не ви для нас. Зрештою, дітей своїх ви любите більше, ніж чоловіка. Його доля — доля сателіта. Я це спостерігав не раз — усі ви такі; лише зрідка трапляються винятки, мов діаманти серед піску. Ні, мої королеви, дозвольте мені поклонитися вам здалеку.
Раз і назавжди відсунути на другий план всі цілі, всі ідеали, щоб день у день курити фіміам перед вівтарем жінки, до того ж власної жінки, о, добродійки, це трохи замало для чоловіка!
Щоправда, голос моєї самокритики відразу ж запитує мене: "А що, власне, ти можеш краще робити? Які в тебе наміри, які цілі? Якщо хтось створений для того, щоб бути принесеним у жертву всеспалення на вівтарі, то це саме ти.
Та ні, хай йому біс! Одружившись, треба настільки змінити спосіб життя, відмовитись від своїх звичок, зручностей, уподобань, нахилів, що тільки справжнє велике кохання могло б за це винагородити. Зі мною такого не станеться. Для того, щоб одружитись, необхідна безмежна віра в жінку й сильна воля, а в мене цього ніколи не буде. Повторюю ще раз: "Не хочу, щоб мене з'їли з будь-яким соусом".
Варшава, 21 січня
Я приїхав сьогодні вранці, але тому, що зробив зупинку в Відні, дорога не дуже стомила мене. Вже пізно, та нерви не дають мені заснути, дому я беруся за писання. Воно справді став моєю звичкою і дає мені певне задоволення. Яка радість у домі! Яка славна моя тітонька! З радощів вона, мабуть, теж не спить, а за обідом не могла нічого їсти. В Плошові вона завжди свариться з паном Хвастовським, своїм управителем, дуже впертим шляхтичем, який не дає їй слова сказати проти нього й огризається на кожне її зауваження. Але коли вони так посперечаються, що розрив здається неминучим, тітка замовкав й починає з великим апетитом, навіть з якимсь завзяттям, їсти. Сьогодні вона змушена була задовольнитися тільки тим, що вилаяла слугу, а цього їй було замало. Та все ж настрій у неї був пречудовий, і в поглядах, які вона кидала на мене по обіді з-під окулярів, було стільки безмежної ніжності, що неможливо й описати. В колі знайомих мене називають її кумиром, і це дуже гніває тітку.
Звичайно, мої передбачення й побоювання справдились. Не тільки є намір оженити мене, але вже когось і підшукали для мене. Тітка мав звичку після обіду походжати великими кроками й думати вголос. Отож, хоч як вона старалася зберегти все в таємниці, я почув такий монолог:
— Молодий, гарний, багатий, геніальний — дурна буде, якщо не закохається в нього з першого погляду.
Завтра ми їдемо на свято, яке молодь влаштовує для дам. Сподіваються, що буде чудова забава.
Варшава, 25 січня
Як homo sapiens, я часто на балах нудьгую; не зношу їх, як кандидат у женихи, але інколи люблю їх як художник без портфеля. Які гарні, наприклад, широкі, яскраво освітлені й прикрашені квітами сходи, по яких піднімаються жінки в бальних вбраннях! Усі вони в цей час вдаються дуже високими, а коли дивишся на них знизу, коли вони йдуть і тягнуть за собою довгі шлейфи, то скидаються на ангелів, що їх бачив уві сні Іаків. Я люблю цей гамір, світло, квіти, ці легкі тканини, які ніби світлим серпанком окутують молодих дівчат; а що вже казати про оголені шиї, груди й плечі, коли з них знято накидки і вони немов застигають і здаються твердими, як мармур. Мій нюх теж розкошує. Я обожнюю гарні парфуми.
Свято вдалося чудово. Треба визнати, що Сташевський уміє влаштовувати такі бали. Я приїхав з тіткою, але в вестибюлі нас відразу розлучили, бо Сташевський навмисне збіг зі сходів, щоб подати їй руку й повести нагору. Бідна моя тітонька має довгу горностаєву накидку, яку надягає на всі урочисті оказії і яку всі жартівливо називають "заслуженою пелериною". Ввійшовши до залу, я став неподалік від дверей, щоб роздивитись навкруги. Дивно почуваєш себе, коли після багаторічної відсутності опинишся серед земляків. Тоді глибоко усвідомлюєш, що вони тобі ближчі, ніж ті люди, яких ти зустрічав в інших країнах, та однак придивляєшся до них, вивчаєш і спостерігаєш за ними, ніби чужоземець. Особливо привернули мою увагу жінки.
Що не кажи, а товариство в нас у Польщі вишукане. Я бачив вродливі чи негарні обличчя, але всі вони мали на собі відбиток багатовікової, витонченої культури. Шиї і плечі жінок, незважаючи іноді на деяку округлість форм, нагадували мені севрський фарфор. У них є якась витонченість і довершеність. А які ніжки я бачив, які руки, які лінії голови! Правда, тут не наслідують Європи, тут справжня Європа.
Так я стояв з чверть години, роздумуючи ще й над тим, яку з тих голівок і з тих фігурок тітка призначає для мене. Тим часом приїхали Снятинські. Його я бачив кілька місяців тому в Римі, з нею теж був знайомий раніше. Вона мені дуже подобається, в неї надзвичайно миле обличчя, і вона належить до тих виняткових польок, які не поглинають життя своїх чоловіків, а віддають їм своє. За хвилину до нас підійшла якась молода дівчина; привітавшись зі Снятинськими, вона простягла мені ручку, обтягнуту білою рукавичкою, і спитала: