Причиною цього розчарування була смерть моєї матері. Батько, всупереч своєму прізвиську "l'Invicible" і репутації серцеїда, був людиною надзвичайно чутливою і мою матір просто обожнював. Після її смерті він, напевно, шукав у своїй філософії відповіді на багато страшних питань, але, так і не знайшовши в ній ні відповіді, пі розради, збагнув, яка вона порожня й безсила перед життєвими злигоднями. Мабуть, це справді була страшна трагедія в його житті, коли він одразу втратив дві опори, коли одразу були розтерзані його серце і мозок. Як я вже згадував, він тоді впав у меланхолію, а вилікувавшись від неї, вернувся до релігії. Мені розповідали, що був час, коли він молився день і ніч, ставав на вулиці навколішки перед усіма церквами й доходив до такого релігійного екстазу, що в Римі одні вважали його божевільним, а інші — святим.
Та, напевно, в цьому він знайшов більшу розраду, ніж у своїх філософських трійцях, бо поступово заспокоївся й став жити як звичайно. Всю ніжність свого серця він віддавав мені, а його розумові інтереси й естетичні замилування зосередились на перших віках християнства. Його живий, гострий розум потребував поживи. Через рік після приїзду до Риму він почав займатись археологією та іншими науками, які знайомили з культурою стародавніх часів. Мій перший гувернер, патер Кальві, великий знавець Риму, настійно схиляв батька до вивчення Вічного Міста, Років кільканадцять тому батько познайомився, а згодом і подружився з великим Россі, і вони удвох проводили цілі дні в катакомбах. Завдяки своїм незвичайним здібностям, батько невдовзі так вивчив Рим, що часто дивував своїми знаннями самого Россі. Кілька разів він починав писати про Рим, але чомусь ніколи не доводив розпочатого до кінця. Може, весь час витрачав на поповнення колекцій, і, мабуть, він не залишить після себе нічого, крім колекцій, бо не обмежився вивченням якоїсь однієї епохи, не обрав собі якогось одного фаху в своїх дослідженнях. Поступово середньовічний Рим баронів зацікавив його не менше, ніж перші віки християнства. Був період, коли він тільки й займався історією Колоннів і Орсіні; потім почав вивчати епоху Відродження і теж захопився нею. Від вивчення написів, гробниць, перших історичних пам'яток архітектури християнської доби вій перейшов до вивчення пізніших часів, від візантійського живопису — до Ф'єзоле і Джотто, потім — до інших художників XIV і XV століть тощо. Батько збирав скульптури, картини; його колекції поповнювались, але задуманий ним великий твір польською мовою про три Рими, що про нього він стільки мріяв, так і залишився нездійсненим наміром.
У батька виникла цікава ідея стосовно його колекцій. Він хоче відписати їх Риму, але з тією умовою, щоб вони були розміщені в окремому валі, над входом до якого був би напис: "Музей Озоріїв-Плошовських". Звичайно, його бажання буде виконано. Мене тільки дивує батькова впевненість у тому, що, вчинивши так, він робить значно більшу послугу своєму народові, аніж коли б він перевіз колекції до Польщі.
Зовсім недавно він сказав мені:
— Знаєш, там їх ніхто не побачив би, нікому не було б з них ніякої користі, а сюди приїздять з усього світу, і кожен, хто побуває в музеї, вважатиме заслугу одного представника суспільства заслугою всього польського народу.
Мені не годиться доскіпуватися, чи немає в цьому трохи родового марнославства і чи думка про те, що прізвище Плошовських буде викарбуване па мармурі у Вічному Місті, не вплинула на батькове рішення. Коротко кажучи, я вважаю, що саме так і було. Та мені майже однаково, де міститимуться ці колекції.
Зате моя тітка, до якої, між іншим, я виїжджаю найближчими днями у Варшаву, обурюється цим батьковим наміром, а оскільки нічого в світі не може змусити її говорити не те, що вона думає, то в кожному листі до батька вона висловлює своє обурення. Кілька років тому тітка була в Римі, й вони щодня сварилися з батьком з цього приводу і, може, зовсім розсварилися б, якби безмежна любов тітки до мене не стримувала її запальності.
Тітка на кілька років старша за батька. Після нещастя, яке його спіткало, батько виїхав з Польщі, взявши при розподілі спадщини свою частину грішми, а їй залишив родовий маєток Плошів. Тітка хазяйнує там уже більше тридцяти років, і хазяйнує дуже добре. Вона людина непересічна, тому я хочу сказати про неї кілька слів. У двадцять років вона була заручена з одним юнаком, який помер за кордоном саме тоді, коли тітка збиралась їхати до нього. З того часу вона відмовляла всім, хто сватався до неї, і залишилася старою панною. Після смерті моєї матері вона супроводжувала мого батька до Відня й Рима, де прожила кілька років, дуже ніжно піклуючись про брата, а згодом перенесла свою любов на мене. Це в повному розумінні справжня знатна дама, трохи деспотична, гордовита й вередлива, сповнена тієї самовпевненості, яку дає багатство й високе суспільне становище, і при всьому тому — втілення благородства й порядності. Під суворою зовнішністю в неї ховається золоте, лагідне серце, сповнене любові не лише до мого батька, до мене, до своїх близьких, а взагалі до всіх людей. Вона настільки благородна, що я, власне кажучи, не знаю, чи в цьому є якась її заслуга, — вона просто не здатна бути іншою. Її добродійність ввійшла в прислів'я. Вона ганяє старців і сільських бабів, як поліцейський, а опікується ними, як святий Вінцент а Пауло. Тітка дуже побожна. В її душу ніколи не закрадалось навіть найменшого сумніву. Все, що вона робить, робить на підставі непорушних принципів, тому вона ніколи не вагається у виборі шляху, тому вона завжди спокійна й дуже щаслива. У Варшаві тітку за її різкість прозивають "le bourreau bienfaisant"[6].
Деякі люди, особливо жінки, не люблять її; однак загалом вона користується великим авторитетом серед усіх суспільних верств.
Плошів розташований поблизу Варшави, а в Варшаві у тітки є власний дім. Тому зиму вона проводить у місті. І щозими намагається затягти мене до себе, щоб оженити. От і зараз я одержав від неї листа з таємничими натяками, в якому вона благає мене приїхати. Мабуть, таки доведеться поїхати, бо вже давно не був у Польщі, та й тітка пише, що старіється й хоче мене побачити, поки жива.