Я все це добре розумію, проте не можу позбутися неприємного почуття; тому що мій песимізм підказує мені: "Лише ти зазнаєш збитків; ти віддаєш Анельці все, а натомість не одержуєш майже нічого; гадаєш, що її душа належить тобі, а тим часом навіть ця душа для тебе закрита, то що ж ти, власне кажучи, маєш?"
Я визнаю, що все це так, і розраховую вже тільки на майбутнє.
17 серпня
Мені часто пригадуються тепер слова Міцкевича: "На жаль, я був врятований тільки наполовину". Та якби навіть у моєму "напівпорятунку" я бачив не стільки негативних сторін, скільки бачу, все одно не був би цілком спокійним. Я міг би лише тоді заспокоїтись, коли б нічого більше не прагнув, тобто коли б розлюбив. Усе частіше в мене бувають напади зневіри, коли я кажу собі, що я лише попав у нове зачароване коло. Щоправда, мені тепер стало легше, я вже не відчуваю колишніх нестерпних страждань. Однак полегшити біль ще не означає позбутися його. Коли спраглий араб у пустелі бере в рот камінчики замість води, то він цим не втамовує спраги, а лише намагається обдурити її. Чи не так само обдурюю я себе? Знову в мені сидить двоє людей: глядач і актор, знову перший починає критикувати другого, а часто й глузує з нього. Плошовський-скептик, той Плошовський, який не вірить твердо в існування душі, а закоханий тільки в жіночу душу, видається мені смішним. Що таке наша умова з Анелькою? Часом я вбачаю в ній тільки штучний плід моєї хворобливої екзальтації. Зараз я вже справді, мов той птах, що тягне одне крило по землі. Я прирік па параліч половину власного "я", живу тільки половинчастим життям і наказую собі кохати половинчастим коханням. Марний наказ! Відділити кохання від бажання володіти ним так само неможливо, як відділити свідомість від буття. Я можу мислити й кохати лише як людина. Навіть релігійні почуття, найідеальніші з усіх, людина виявляє словами, колінопреклонінням, цілуванням священних предметів; а я хотів, щоб любов до жінки була позбавленою будь-якого зв'язку з землею, існувала в житті як явище неземне.
Чим є любов? Бажанпям і прагненням. Що я хотів у неї відібрати? Бажання і прагнення. Це однаково, що прийти до Анельки й сказати: "Тому що я люблю тебе понад усе на світі, я присягаюсь не любити тебе".
В цьому криється якась страшенна помилка. Я був схожий на мандрівника, що заблукав у пустелі, отож і не дивно, що я бачив міраж.
18 серпня
Учора мене мучили й пригнічували різні думки. Я не міг заснути і, щоб не терзати себе, перестав заглиблюватися в песимізм, я почав думати про Анельку, уявляти її собі. Від цього мені завжди стає легше на душі. В своїй збудженій уяві я так ясно побачив Анельку, що мені аж захотілося заговорити до неї. Я пригадав той бал, на якому вперше побачив її дорослою дівчиною. В пам'яті моїй постала така чітка постать Анельки, ніби це було вчора. Пам'ятаю білу сукню, оздоблену фіалками, оголені руки, трошки замаленьке, свіже, мов ранок, личко, якому надавали оригінальності сміливі штрихи брів, незвичайно довгі вії й непомітний пушок на щоках! Здається, я ще й зараз чую її голос: "Не впізнаєш мене, Леоне?" Тоді я записав у щоденнику, що її обличчя здавалось мені музикою, перевтіленою в риси людські. У ній була водночас чарівність дівчини і звабливої жінки. Школи ще жодна жінка не принаджувала мене сильніше, ніж вона; тільки розлука, сімейна катастрофа, а потім така Цірцея, як Лаура, спричинились до того, що я дозволив забрати мою обраницю і вже майже наречену.
Ніхто в світі не відчуває краще за мене, що слова: "І досі чарам я твоїм підвладний", можуть бути не поетичним домислом, а жорстокою дійсністю. Підвладний я чарам її. Не лише закоханий у неї, не лише прагну, щоб вона була моєю, але вона мені безмежно дорога; вона відповідає всім моїм уподобанням, всім уявленням про жіночу красу й приваби, вона притягає мене з такою незбагненною силою, з якою магніт притягає залізо. Інакше й бути не може: адже це та сама Анелька; вона зовсім не змінилась! Те саме поєднання обличчя дівчинки з жіночою принадністю, той самий погляд, ті самі вії, брови, уста, руки, та сама струнка постать. Тільки тепер вона має ще одну принаду— принаду втраченого раю.
Зате яка глибока безодня між нашими колишніми стосунками й теперішніми!
Коли я пригадую ту колишню Анельку, котра, наче порятунку, чекала, щоб я сказав: "Будь моєю", мені аж не віриться, що такі часи насправді були. Я думаю про них з таким почуттям, з яким, напевно, згадує своє минуле розорений магнат, який у найкращі свої роки розтринькував гроші й дивував усіх, а потім змушений був жити подачками та милостинею.
Уночі, коли я думав про Анельку і в думках вдивлявся в неї, мені раптом спало на гадку, що з неї ніколи не малювали портрета, і мені страшенно захотілося мати його. Я вхопився за цю ідею і так зрадів їй, що мені й спати перехотілося. "Тоді ти будеш зі мною, — казав я, — я могтиму прийти, цілувати твої руки, очі, вуста, — ти не відштовхнеш мене". І одразу ж почав обмірковувати, як це влаштувати. Не міг же я прийти до Анельки й сказати їй: "Замов свій портрет, а я заплачу за нього"; але від тітки я завжди домагався всього, що хотів, і зможу намовити її, щоб вона виявила бажання мати Анельчин портрет. У Плошові є ціла галерея фамільних портретів, тітка ними пишається, а мене вони доводять до розпачу, бо деякі з них просто жахливі, однак тітка дуже наполягає па тому, щоб там були портрети всіх близьких родичів. Зваживши на її любов до Анельки, я був певен, що навіть порадую її, підказавши ідею замовити Анельчин портрет. Вистачить п'ятихвилинної розмови, щоб уладнати цю справу; я почав прикидати, кому б саме замовити портрет. Зітхнувши, сказав собі, що мені ніяк не пощастить умовити моїх дам поїхати для цього до Парижа, де я міг би вибирати між точністю і об'єктивністю Бонна, сміливістю і розмахом Шарля Дюрана й ліричністю Шаплена. Заплющивши очі, я уявляв собі, як кожен з них справлявся б зі своїм завданням, і милувався уявлюваними портретами. Та однак це було нездійсненне. Я передбачав, що тітка захоче, щоб Анельку малював польський художник. Я не мав би нічого проти цього, бо пригадав, що на виставках у Варшаві й Кракові бачив кілька портретів, зовсім не гірших від знаменитих полотен закордонних художників. Мене лякало тільки зволікання. В моєму характері є й така жіноча риса: якщо, я надумав що-небудь сьогодні, то хочу, щоб мов бажання здійснилося завтра. Оскільки ми були в Німеччині, поблизу Мюнхена її Відня, я почав пригадувати відомих мені німецьких живописців. Вибрав нарешті два імені: Ленбаха й Днгелі. Мені доводилось бачити чудові портрети роботи Ленбаха, але все чоловічі, до того ж мене дратували його самовпевненість і поверховість, що їх я, залюблений у французький живопис, прощаю лише французам. Жіночі портрети Ангелі теж не дуже подобались мені, та все ж у; нього делікатна манера письма, а саме це й потрібне, щоб зобразити Анельчине обличчя. Крім того, їдучи до Ленбаха, необхідно звертати вбік, а до Ангелі нам по дорозі — звісно, цей доказ соромно наводити, коли не хочеш, щоб тебе вважали філістером! Але цього разу мені йшлося про час. "Мертві їдуть швидко", — сказав поет; а закохані — ще швидше. Та я однаково вибрав би Ангелі, отже вирішив, що він малюватиме Анельчин портрет. Взагалі я не люблю портретів жінок у бальних сукнях, але хотів, щоб Анелька була неодмінно в білій сукні з фіалками. Щоб, коли я дивитимусь на неї, міг уявляти собі, ніби це моя колишня Анелька. Не хочу, щоб щось нагадувало мені, що вона дружина Кроміцького. До того ж ця біла сукня дорога мені як спомин.