І може, це було переступом,
і нас осудять в небесах, —
у храмі Божому, всечесному,
нас обвінчав Іоасаф.
Чеснот владика незліченних,
з Корінфа мав високий сан.
Він був людина — не із чемних
і не співав мені осанн.
Але він був і піп, і воїн.
Священик був на грізний час.
Він був поставою достоєн.
Він пастир був, і добре пас.
ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.
Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.
Панів благословляв із Рима папський нунцій.
Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.
Той папський посланець амбітні мав інтенції
Врочисто говорив, аж мліли вусачі.
Той нунцій роздавав полякам індульгенції.
А наш Іоасаф усе святив мечі.
ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.
Первосвященик мій, в миру анахорет.
Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,
коли нас відтіснили, він вийшов наперед.
Він їх спиняв хрестом. Він заклинав.
І джура
не встиг його прикрити, бо ворог осадив.
І найманець, чужак, якась продажна шкура,
мечем йому той хрест у груди вгородив.
Він так там і лежав.
І в день свого тріумфу, —
розказував Шрамко як чув із людських вуст, —
туди прийшов король і зняв свого треуха:
серед мерців лежав у митрі Златоуст.
І навіть цей король збагнув тієї миті,
хто перед ним лежить,
І повелів перстом —
от цього поховати — із почестями, в митрі.
У повнім облачінні, з проламаним хрестом.
ШРАМКО — ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.
Худий і хоровитий, і не мужицька кість.
Цей був би нездолящий для битви, для походу.
А щось та щось нам прийде з містечка розповість.
— Оце недавно у один повіт
приїхав проповідник, єзуїт.
Таку цвітасту казань говорив.
За нашу мову нас таки й вкорив.
Він говорив польщизною рекомо,
що люд говорить хтозна по-якому.
Що мова ця погана і невдатна,
для філософій різних непридатна.
Що це наріччя, як йому здається,
для вчених слів ніяк не надається.
Що з тої мови, попри всі старання,
лише одна невіжа і блукання.
Вони вважають мову нашу бідною
і нас вважають темними людьми.
Але ж, диви, найпершу в світі Біблію —
слов'янську — миру появили ми!
А інший раз постояв біля брами,
потупкався, почухавши брову.
— Вже, — каже, — десь і гетьмана обрали.
Уже й не одного. Розломлять булаву.
РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.
Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять, і знову хтось продасть.
Не той, так той. Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака.
Там наливайківці побились з лободівцями.
Там ті об тих зламали держака.
Все хтось про когось вигадає байку.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
А ті в орли Тетерю призвели.
Там вибрали якогось чоловічка
і думають, що це вже Вифлеєм.
Ще й прізвище хороше — Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм.
Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше — то велике мискоборство.
…НЕМАЄ ВЛАДИ — І НЕМА ТУРБОТ.
Нехай за неї б'ються, на здоров'я.
Вони гадають: булава — клейнод.
А булава, між іншим, це ще й зброя.
Приміром так. Посли від короля.
Ішлось про мир, захрясло в преріканні.
Хоч би й від турка чи від москаля,
хоч би там що, — посли недоторканні.
Але ж юрба не чує моїх слів.
Реве козацтво, шаленіє: "Зрада!"
На ґанок тисне, шарпає послів.
Юрба у люті — то вже не громада.
Зчинилась бійка. Виходу нема.
Послів тих скільки, а юрби зо двісті.
Накоять лиха не з добра ума.
То я за булаву й передніх двох на місці.
Затихло враз. А то вже й за стрільбу.
Комусь уже і крові заманулось.
Я булавою прорубав юрбу.
Посли пройшли. Громада схаменулась.
ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ!
Важке це діло — влада, булава.
То вони люблять, то вони не люблять.
Та всяк тебе ще й брудом облива.
Умри за них, і то їм буде мало.
Усе віддай — обізвуть хитруном.
Видать, це наше неподільне право —
своїх гетьманів обкидать багном.
Ось я тут вийду на дозірну вежу
та понавколо подивлюсь.
І ні від кого не залежу.
І тільки Господу молюсь.
Я КІНЬ. Я НЕ ТЯГЛО. Я ДОБРОЇ ПОРОДИ.
Як борозенний віл — тягну, тягну, тягну.
О Боже мій! А в світі ж є народи,
своїм великим знаючі ціну.
А тут, добивши слово до сколотин,
Всяк хоче правду виказать свою.
І я, обляпаний болотом,
В чиїх очах невронений стою?
НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.
Кричати звикли — "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба.
ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,
де лиш горби вклоняються горбам.
Як там я вчив ще змалку по-латині:
"Гублю себе, коли служу рабам!"
НЕ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ МЕНЕ
ВИДІННЯ ЛІТ МОЄЇ СЛАВИ.
Хіба що, може, трохи кави.
А весь той блиск, ті златоглави,
усе те пишне і гучне
не переслідує мене.
Я в ці руїни душу доволік.
Тут, певно, вже й кінчатиму свій вік,
повержений чужими і своїми.
А нащо всі ті спогади здались?
Це як спитать:
чи сниться цим руїнам —
вони були фортецею колись!
УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ
Життя за мною браму зачиня.
Я вже й обжився. Маю троє коней —
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня
ВЖЕ Й ДЖУРА МІЙ ДО ТИШІ ТУТ ЗВИКАЄ.
І коні забувають про сідло.
Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.
Дорогу не забув? Утрапиш в те село?
А він мовчить і держить страж ночами.
А він мовчить, затявся раз на все.
То десь сомів наловить під корчами,
то зайця десь вполює принесе.
МЕНІ ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.
Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.
І тільки тихо лопнула струна
десь на бандурі на суху погоду.
ПРОЙШЛИ ДОЩІ — ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.
Душа гортає тисячі причин.
І чим я, чим я, чим
поразку цю спокутую?
Свою провину виправдаю — чим?!