Під його ногами, немов під косою, шелестіла золотава Ira.
Проблукавши довго, Бембі нарешті зустрів Фаліну. Він важко дихав, був страшенно стомлений, та .чодно-яас щасливий і зворушений.
— Прошу тебе, кохана,— сказав він,— прошу тебе... не клич мене, коли ми не разом... ніколи не клич мене! Будемо краще шукати одне одного, поки не знайдемо... Але прошу тебе, не клич мене, бо я не можу не піти яа гвій голос.
За кілька днів Бембі з Фаліною безтурботно йшли дубняком по той бік лугу. Вони хотіли перейти луг, щоб потрапити на свою давню стежку, що починалася біля високого дуба.
Коли чагарник порідшав, вони зупинились і пильно роззирнулися. Біля дуба майнуло щось червоне. Бембі й Фаліна помітили його одночасно.
— Хто б це міг бути? — прошепотів Бембі.
— Мабуть, Ронно або Карус! — мовила Фаліна.
— Навряд,— із сумнівом сказав Бембі. — Вони тепер обминають мене.— І, придивившись пильніше, вирішив:— Ні, це й не Карус, і не Ронно... Це хтось чужий...
— Справді, чужий, тепер і я бачу,— здивовано сказала Фалгна.— Але який він чудний!
1 п Дурень! — сказав Бембі.— Справжнісінький дурень! доводиться, як мала дитина... Так ніби на світі не 1снуе ніякої небезпеки! ~7 Ходімо туди,— запропонувала Фаліна, страшенно Цікавившись незнайомцем.
н Гаразд,— погодився Бембі,— ходімо. Подивимось а нього зблизька.
ра "стигли вони зробити кількох кроків, як Фаліна Пгом зупинилась:
— А якщо він почне з тобою битись? Він нібито дужий...
— Пусте! — Бембі хитнув головою і зневажливо скривився.— Глянь, яка в нього маленька корона... І це б я його боявся?.. Щоправда, він товстий і гладкий але щоб був дужий?.. Я не вірю. Ну, ходімо.
І вони рушили до дуба.
Тим часом незнайомець безтурботно ласував гра і вгледів їх аж тоді, як вони вийшли на середину лугу. Він відразу ж побіг їм назустріч, радісно, пустотливо підстрибуючи, як мала дитина. Бембі й Фаліна збентежено зупинились, очікуючи на нього. За кілька кроків від них чужинець теж зупинився.
Помовчавши хвилинку, він спитав:
— Ви не пізнаєте мене?
Бембі стояв, готовий до бою, низько нахиливши голову.
— А хіба ти знаєш нас? — озвався він.
— Та Бембі! — з докором вигукнув незнайомець. Бембі остовпів, почувши своє ім'я. Звук цього голосу
збудив у нього в серці якийсь спогад.
А Фаліна вже стрибнула назустріч чужинцеві.
— Гобо! — скрикнула вона й замовкла. їй перехопило подих.
— Фаліно,— тихо мовив Гобо,— Фаліно... Сестро...! Ти все ж таки впізнала мене...
Він підійшов до Фаліни і поцілував її. По щоках у нього котилися сльози.
Фаліна теж плакала, не маючи сили вимовити й слова!
— Так... Гобо...— пробурмотів Бембі. Голос його трем-' тів, він був такий здивований, такий зворушений і зовсім спантеличений.— Так... Гобо... Отже, ти не помер?
Гобо засміявся.
— Як бачиш... Гадаю, що в цьому не важко переконатися.
— Але ж... тоді... в снігу...— наполягав Бембі.
— Тоді? — Гобо випнув груди.— Тоді Він урятувач мене...
— І де ж ти був увесь цей час?...— здивовано спитала Фаліна.
— У Нього,— відповів Гобо.— Весь час у Нього—^ Поглядаючи то на Фаліну, то на Бембі. Гобо втішавОМ
І.
такі розгублені.-більше, ніж ви
Так, любі мої... я багато всі разом отут, у вашому
до вони пережив Іісі...
І Слова його лунали дещо хвалькувато, проте Бембі
0 Фаліна були надто приголомшені зустріччю, щоб звертати на це увагу.
1 — Ну, розкажи ж нам усе! — вигукнула Фаліна, не (ямлячи себе.
* — О! — задоволено почав Гобо.— Я міг би розповісти цілий день і то всього не встиг би розповісти.
— Та розкажи! — наполягав Бембі.
Але Гобо раптом споважнів і обернувся до Фаліни.
— Мама ще жива? — тихо, несміливо спитав він.
І— Так! — весело гукнула Фаліна.— Жива... Але я дав-| но її не бачила.
— Я хочу негайно до неї! — рішуче сказав Гобо.— Ви підете зі мною?
І вони рушили в ліс. І За цілу дорогу ніхто більше не сказав жодного слова. Бембі й Фаліна відчували, що Гобо зараз думає про матір, і тому мовчали. Вони не хотіли йому заважати.
Тільки іноді, коли Гобо спохвату минав потрібний закрут або в поспіху звертав не туди, де слід, вони тихо гукали його. Ж— Сюди,— шепотів Бембі. ■г— Ні... тепер кругом...— казала Фаліна.
Кілька разів їм довелось перетинати великі галявини. Бембі й Фаліну вразило, що Гобо жодного разу не спинився на узліссі, щоб оглядітись, перше ніж вийти з гущавини. Він навіть не думав про обережність. Бембі й Фаліна здивовано перезиралися, проте нічого не казали ™ верішуче бігли слідком.
Довго кружляли вони лісом.
Раптом Гобо впізнав стежку свого дитинства. Він був ворушений і, не здогадуючись, що це Бембі й Фаліна "Ривели його сюди, гукнув їм:
Ну, що ви скажете, хіба я не знайшов стежки? вембі й Фаліна знов лише мовчки ззирнулися. Невдовзі вони підійшли до невеличкого, заслоненого УПйми сховку.
— Сюди! — гукнула Фаліна і прослизнула всередину. Слідом за нею ввійшов Гобо й зупинився. Це була та сама хижка, в якій вони народилися і жили з матір'ю малими. Вони мовчки глянули одне одному в вічі, і Фаліна поцілувала Гобо. Потім усі втрьох рушили далі.
Мабуть, ще з годину вони блукали лісом. Сонце світило крізь гілля все яскравіше, і в лісі ставало все тихіше. Надходив час відпочинку. Але Гобо не відчував утоми. Він швидко йшов уперед, тяжко дихаючи від збудження, навіщось озираючися на всі боки. Він здригнувся, коли в траві шмигнула ласка, й замалим не наступив на фазанів, що лежали, щільно притиснувшись до землі. Коли ж фазани, голосно лопочучи крильми і лаючись, знялись перед ним у повітря, він дуже злякався. Бембі здивувало, яким чужим і сліпим почував себе Гобо в лісі.
Та ось Гобо зупинився і, обернувшись до Бембі з Фаліною, у відчаї мовив:
— Ми не знайдемо матері!
У нього на обличчі знов проступив той смутний вираз, який так добре знала Фаліна.
— Знайдемо,— заспокоїла вона брата.— Скоро знайдемо, Гобо. А може, покличмо її? — всміхнулася вона — Як колись кликали в дитинстві, пам'ятаєш?
Та Бембі вже рушив далі. Він пройшов ще кілька кроків і нарешті вгледів тітку Ену. Вона спочивала під кущем ліщини.
Тієї миті його наздогнали Гобо з Фаліною. Всі троє зупинились і мовчки дивилися на тітку Ену. Вона ги"> підвела голову й глянула на них сонними очима.