— Ось тут є трава... Ні, стривайте... зараз знайдені кращої...
Часом вона починала бурчати:
— Тож треба, щоб таке трапилося! Морочся з чужимі дітьми!
Раптом вони побачили тітку Ену і кинулись їй на| зустріч.
— Тіточко Ено! — гукнув Бембі, що помітив її пері ший.
Фаліна, не тямлячи себе від радості, стрибала навкоді матері:
— Мамуню!
Проте тітка Ена плакала й здавалася страшенно змуі ченою.
— Зник Гобо,— мовила вона. — Я шукала його... хоі дила на те місце, де він упав... Там його нема... Він зник.1 Бідолашний мій, маленький Гобо...
Тітка Неттла пробурмогіла:
— Ви краще подивились би, куди ведуть сліди, ній марно плакати.
— Слідів Гобо там немає,— мовила тітка Ена.— Але.1 там залишив багато слідів Він... Він був біля Гобо.
Настала тиша. Тоді Бембі сумно спитав:
— Тіточко Ено... Ви не бачили моєї матері?
— Ні,— тихо відповіла тітка Ена. Більше Бембі не бачив своєї матері.
З верб уже давно опали сережки. Все зазеленіло, алі молоді листочки на кущах і деревах були ше зовсім №1 величкі. Осяяні лагідним світлом раннього ранку, свіжі немов усміхнені, вони скидались на дітей, які щойиі прокинулися.
Бембі стояв перед кушем ліщини і своєю молоде*! короною терся об його гілля. Це було дуже приємно і воЯ ночас необхідно, бо роги його були ще й досі вкриті л51 бом і шкірою. Звісно, з часом усе це опало б, проте ЯІ любить порядок, той не чекає цього, а чистить коро"! сам. І Бембі так чистив її. що луб'яна оболонка дерла"! і довгими клаптями звисала йому на вуха. Налягаю1'!
рогами на ліщину, Бембі відчув, що його корона міцніша за гілля. Це відчуття сповнило його силою й гордістю. Він ще дужче наліг на кущ, здираючи з нього кору. Біле, голе тіло дерева на повітрі ставало іржаво-червоним. Бембі бачив, як воно виблискувало від ударів свіжими ранами, і це ще додавало йому —запалу. Невдовзі й на сусідніх кущах з'явилися сліди його роботи. ^В— Ну, ще трішки — і все скінчите,— сказав поблизу чийсь веселий голос.
Бембі підвів голову й побачив білочку, яка привітно дивилась на нього.
Зненацька вгорі хтось пронизливо, коротко засміявся:
— Тья-ха!
Бембі й білка не встигли злякатись, як згори, зі стовбура дуба, почувся голос дятла.
— Даруйте... Мені завжди смішно стає, коли я бачу таке!
— А що вас так насмішило? — ввічливо спитав Бембі.
— Ну,— сказав дятел,— ось хоча б те, що ви зовсім Не так це робите! Насамперед треба вибирати товще "еРево, на тонкій ліщині ви взагалі нічого не знайдете. ь ~— А що, власне, я повинен знайти? — поцікавився ьембі.
— Жуків, звичайно! — засміявся дятел.— Жуків і ли чинок. Гляньте, як це робиться!
І він затарабанив по стовбурі дуба:
— Тук-гук-тук-тук.
Білка вмить майнула вгору, до дятла, і почала йог( лаяти:
— Ну що ви верзете? Хіба принц шукатиме жуків личинок?
— А чом би й ні? — здивувався дятел.— Вони такі смачнющі.— Він розкусив жука, проковтнув його і зно( застукотів по стовбурі.
— Та зрозумійте ви,— сердилась білка,— що такий благородний пан ставить собі зовсім іншу, куди вищд. мету. Ми просто осоромились!
— А мені байдуже,— відповів дятел.— Начхати мені на високу мету,— весело гукнув він і полетів собі.
Білка знов спустилася донизу.
— Ви мене знаєте? — всміхаючись, запитала вона.
— Мабуть, що так,— приязно відповів Бембі.— Ви живете там, нагорі...— Він кивнув на верхові™ дуба.
Білка весело глянула на нього.
— Ви плутаєте мене з моєю бабусею,— сказала вона.— Я так і знала, що ви сплутаєте мене з бабусею. Це вона жила там нагорі, коли ви, принце Бембі, були ще малий. Вона мені часто розповідала про вас. Так, але потім ії забила куниця. Давно, ще взимку... Не пам'ятаєте?
— Чому ж,— Бембі схилив голову.— Я чув про це-
— Ну от... А після неї тут оселився мій тато.— Білка випросталась і чемно пригасла до білих грудей передні лапки.— Але, може, ви плутаєте мене з моїм татом' Ви знали мого тата?
— На жаль, не мав честі знати,— відповів Бембі-
— Я гак і думала! — задоволено сказала білочка.^ Мій тато був такий непривітний і полохливий! Він ні з ки>' не знався.
— А де він тепер? — спитав Бембі.
— О,— зітхнула білка.— Місяць тому його схопиЛ8 сова. Тепер тут живу я. І дуже задоволена, я ж бо я8 цьому дубі народилася.
Бембі повернувся й налагодився йти далі.
— Стривайте,— вигукнула білка.— Я ж хогіла не те 0ЯМ сказати! Я мала на думці зовсім інше!
Бембі зупинився.
— А що саме? — поблажливо спитав він.
— Ой, що ж я хотіла сказати? — Білка задумалась, тоді раптом підскочила, сіла на задні лапки, зіпершись яа свій пухнастий хвіст, і знов глянула на Бембі.— Згадала! Я хотіла сказати, що ваша корона страшенно гарна.
— Ви так гадаєте? — зрадів Бембі.
— Просто чудова! — вигукнула білка і в захваті притиснула передні лапки до білих грудей.— Така висока! Така велична! І з такими довгими, світлими зубцями! Таку не часто побачиш!
— Справді? — спитав Бембі.
Він так зрадів, що знов накинувся на ліщину. Довгі клапті кори летіли на всі боки. Тим часом білка вела далі:
— Щиро вам скажу, що ніхто у вашому віці не має такої пишної корони. Це просто надзвичайно! Для тих, хто знав вас минулого літа... Я кілька разів бачила вас здалеку, і зараз мені просто аж не віриться, що ви таким стали... Оті тоненькі відросточки, які ви тоді мали...
— Бувайте здорові,— раптом перебив її Бембі.— Мені час іти!
І він побіг собі.
Бембі не любив згадувати минуле літо. То були для нього гяжкі часи. Спершу, коли зникла мати, він почував себе невимовно самотнім. Зима тоді була дуже довга, весна ніяк не наставала, зеленіти почало пізно. Без тітки Неттли Бембі взагалі не витримав би. Вона цілу зиму опікувалася ним і допомагала йому чим тільки могла. І все-таки Бембі здебільшого доводилось бути самому. Йому бракувало Гобо, бідолашного Гобо, що, певно, загинув, як і сила ниних лісових мешканців. Бембі часто згадував про нього ^а>к тепер по-справжньому зрозумів, який той був доб-
Фаліну він бачив рідко. Надміру соромлива, вона завжди Улилася до матері. Згодом, коли, нарешті, стало тепліше, Бембі трохи "егглало. Він до блиску вичистив свою першу корону
і надзвичайно пишався нею. Проте скоро Бембі довелось гірко розчаруватись. Інші короновані олені зненавиділа І його. Тільки-но помітивши десь Бембі, вони гнівно про. ганяли його, не підпускаючи й близько до себе. їхнц жорстокість лякала Бембі. Боячись, що його спіймають, він тепер не наважувався ходити лісом де заманеться, | як було колись, а вибирав глухі, потаємні стежки і довге] блукав ними, сумний і нешасний.