себе, сказав:
— Але чому ми повинні опасти? Другий запитав:
— А шо з нами буде, коли ми опадемо?
— Ми опинимося внизу...
— А що там, унизу?
— Хтозна,— відповів перший. — Кажуть різне, та напевно ніхто нічого не знає.
Другий спитав:
— А там, унизу, ми будемо що-небудь відчувати, усвідомлювати?
— Хто може це сказати? Жоден з опалих листків не повертався звідти, щоб розповісти, як там...
Знов залягла тиша. Потім перший листок лагідно сказав:
— Не журись так, адже ти весь тремтиш...
— Та ні,— відповів другий.— Я тільки злегка здригаюся. Просто не відчуваєш уже себе так міцно...
— Не говорімо більше про таке,— мовив перший листок.
— Гаразд... Не говорімо... — сказав другий.— Але про що ж нам тоді говорити? — Він трохи помовчав, потім сказав: — Хто з нас раніше полетить униз?..
— Це ще не скоро буде,— заспокоїв його перший.— Пригадаймо краще, як гарно, як прекрасно було нам раніше! Пам'ятаєш, як гріло сонце, як наливалися ми соками життя? Пам'ятаєш? А роса рано-вранці!.. А ніжні, чудові ночі...
— Тепер ночі жахливі,— сказав другий листок.— І тягнуться без кінця-краю.
— Нам не годиться нарікати,— лагідно мовив перший листок. — Адже ми пережили багатьох інших.
— Я дуже змінився? —боязко спитав другий листок.
— Анітрішечки! — запевнив перший.— Це я пожовк зморщився, а ти й тепер такий гарний, як був.
— Та годі тобі,— перебив його другий.
__Ні, справді,— запально повторив перший.— Повір
щені! Ти й тепер такий гарний, як першого дня. Щоправда, ця тобі з'явились ледь помітні невеличкі жовті смужки, але з ними ти ще кращий.
— Дякую,— зворушено прошепотів другий листок.— Я цьому не вірю... не зовсім вірю... але дякую тобі за те, що ти такий добрий. Ти завжди був до мене добрий... Я аж тепер по-справжньому це зрозумів.
— Мовчи! — сказав перший і замовк сам; сум заважав йому говорити.
Минали години.
Над верховіттям дерев промчав холодний, мокрий вітер.
— Ох... Тепер уже... — мовив другий листок.— І я... Голос його затих. Він м'яко відірвався від гілки й полинув униз.
Надійшла зима.
Світ невпізнанно змінився. І непросто Бембі було пристосуватись до цього нового світу. Все обернулося так, немов олеиі, що були досі багатими, раптом збідніли. Бембі ще не знав злиднів. Він звик до розкошів і достатку, звик не журитися про їжу, спати в чудовій зеленій хижці, схованій від чужого ока, ходити в гарній гладенькій червонястій шубці.
Тепер усе було інакше. Щоправда, спочатку зміни в природі навіть тішили Бембі. Йому подобалось, як білий густий туман ранками огортав луг, а коли сходило сонце, танув у його промінні. Припав до серця малому іній, що враз робив луг і дерева незвичайно білими. Якийсь час У Бембі викликав захоплення могутній крик велетнів-Оленів, його родичів. Увесь ліс здригався від їхнів голосів. І^мбі й страшно ставало, коли він чув поклик цих королів, 1 "одночас серце його завмирало від захвату. "їхні корони,-— думав Бембі,— немов крислаті дерева, а їхні голоси такі дужі, як і корони". Зачувши цей могутній поклик, ^ якому звучало владне бажання, невимовна туга, гнівне, '°РДе нетерпіння, Бембі завмирав на місці. Він ніяк не міг
долати свого страху. І хоч Бембі пишався, що має таких
славетних родичів, його дратувала їхня неприступність стійко боролися проти його оскаженілого натиску. Чути
було їхній протяжний стогін, і жалібне скрипіння. Лунав Іролосний хрускіт одчахнутих гілок, гнівний тріск зламано-Іо могутнього дерева і гірке схлипування, що виривалося
Він, сам не розуміючи чому, почував себе ображений і приниженим.
Коли ж минула пора кохання оленів-королів і замовкли їхні могутні голоси, Бембі став помічати й дещо інше. Блукаючи вночі лісом або відпочиваючи вдень у свої{ хижці, він чув шепіт листопаду. Шаруділо й шурхотіло на кожному верховітті, на кожній гілці, по всьому лісі Ніжний сріблястий шелест день і ніч лився з дерев па землю. Було так приємно чути його, прокидаючись, і так хороше засинати під цей таємничий, тужливий шепіт.
Тепер листя вкривало землю грубим шаром і шаруділо при кожному кроці. Його було так весело розгрібати нога ми! Листя шелестіло "шш-шш!" — ніжно, ясно, сріблясто. Це шарудіння давало мешканцям лісу неабияку користь — їм не треба було тепер дуже прислухатись та принюхува тись: адже листя ще здаля попереджало про найменший рух у лісі.
— Шш! — застерігало воно.
Хіба зміг би тут хтось підкрастися непомічений?
Та ось почався дощ. Він лив з раннього ранку до пізнього вечора, шумів і хлюпав цілісіньку ніч аж до ранку, потім на часинку перестав, мов набираючись сили, і линув ще дужче. Здавалося, все було наповнене холодною водою,— повітря, весь світ. Спробуєш скубнути трави — і в роті вже повно води, злегка смикнеш кущик — і вода заливає тобі очі й ніс.
Листя вже більше не шаруділо. Воно лежало на землі, важке й м'яке, прибите дощем, позбавлене своєї чуйно сті.
Бембі вперше спізнав, як тяжко день і ніч не мати захистку від холодних потоків води. Бембі вимок до самісіньких кісток. Він ще не мерз, але вже тужив за теплом, бо ходити весь час у мокрій шубці було дуже неприємно.
А потім повіяв північний вітер, і Бембі спізнав, що таке мороз. Спочатку було ще нічого: він лежав з матір'ю у сховку і хоч з одного боку відчував приємне тепло. А те пер хоч як пригортався до матері, ніщо не допомагало В лісі день і ніч свистів вітер. Здавалося, він у холодній люті хоче вирвати ліс із корінням і понести його геть або взагалі знищити. Дерева шуміли, опираючись вітрові, вони
усіх ран його розбитого конаючого тіла. Потім не стало чутно нічого: буря ще шаленіше накинулась на ліс, і її ревіння поглинуло всі інші звуки.
Ось коли Бембі відчув, що прийшли горе й злидні. Дощ і вітер узяли своє. На деревах і кущах не залишилося жодного листочка. Вони стояли обдерті, немов пограбовані, жалібно простягаючи до неба свої голі, бурі руки. Трава на лузі пов'яла, зчорніла і стала низенька, наче її випалили при самій землі, в хижці тепер також було холодно й порожньо. Відколи зникли зелені стіни, в ній уже неможливо було почувати себе так безпечно, як раніше, до того ж з усіх боків завівало.
Якось над лугом летіла молода сорока. Щось біле, холодне впало їй на очі, затьмаривши погляд, потім ще раз і ще раз; аж ось перед очима в неї затанцювали маленькі, м'які, сліпучо-білі пушинки. Сорока обтрусилась і шугнула вгору. Дарма! М'які, холодні пушинки й тут засліплювали очі. Вона піднялася ще вище. 4) — Не тратьте даремно сили, люба,— гукнула їй гава, що летіла в тому ж таки напрямку.— Однаково не втечете від цих пушинок. Це сніг.