— Анатолію Федоровичу, забув… Почекайте хвилинку!
Швидко піднявся до нас.
— Ось, нате, дивіться!.. — Витяг із кишені газету. — Не я вам говорив? Не по-мойому вийшло?..
— Завтра, завтра!.. Я ж вас прошу, Іване Аркадійовичу!..
— Тисячу разів пробачте!.. Це ж дійсно завтра можна… Пробачте! А завтра обов'язково…
— Добре, добре!..
Ми нарешті були вдома. Чудесна кватира в Анатолія Федоровича — аж із чотирьох кімнат. І сам — як палець. Є наймичка, але її не було, послав кудись. (Вухо — не дідуган!)
— Ну, роздягайтеся, будьте як удома!..
Як за дитиною, за мною ходив: калоші з ніг поздіймав, брилика, пальто. Ще й поляпав для чогось по пальто. Сіла я в кріслі м'якому, а він — поруч, у другому.
І сидимо мовчимо. Я чекаю, що ж він далі буде робити. Так було інтересно… Нарешті він немов отямився, кахикнув, пересунувся з кріслом з одного місця на друге.
— Е-е… От що, Льолю!..
— Слухаю, Анатолію Федоровичу!
— Що "слухаю"?..
— А про віщо ви будете говорити?
— Про віщо я буду говорити?..
— Та ну да ж! — І стрільнула на нього очима. Бісики пустила.
— Хе-хе!.. От чудесно! Зараз скажу… Той… Ви будете до мене… той?.. Ну це от сьогодні, а то щоб іще коли?..
— Це від вас буде залежати.
— Правильно, хе-хе!.. Я дуже радий. Ой, це ж буде добре як!..
Добрішає, отак і крутиться на кріслі, наче йому шило штрикає.
— Дуже добре!.. Знаєте — я на вас уже давно накинув оком, та все ніяк не насмілювався підійти. Вже місяців зо три… А сьогодні нарешті наважився.
— І добре зробили.
— Добре, хе-хе!.. Кажете, добре?.. — Взяв боязко мене за руку. — Дозволите поцілувати вашу ручку?..
— Хоч і обидві.
— Хе-хе… Обидві?..
Схопив кістлявими руками мої руки й довго цілував їх сухими тонкими губами.
— Хе-хе… Хороші ручки, маленькі такі!..
Притис собі до грудей. Ще сиділи, говорили про віщось. Потім знову він:
— Дозвольте ще разок поцілувати?..
Так тричі за ввесь вечір і… тільки. Дав червінці мені й прохав, щоб у п’ятницю обов’язково приїжджала — буде чекати.
Чудний якийсь дідусик! Чи чудний, чи дурний… (Щоб не забуть: вулиця Короленка, 105.)
6 березня. Була в кіно. Бігла на Садову, як раптом зацікавилась афішею на дверях:
СЬОГОДНІ В НАШОМУ КЛУБІ ЛЕКЦІЯ НА ТЕМУ: ПРОСТИТУЦІЯ Й БОРОТЬБА З НЕЮ. ПОЧАТОК О СЬОМІЙ ГОДИНІ.
Зайшла. Хоча й було вже біля восьмої, а ще не почалося. Сіла в куточку. Чекала. О пів на дев’яту нарешті відкрилась завіса, і хтось голосно вигукнув: — Увага, товариші!.. Ми трохи вас затримали, але зараз починаємо… Слово для доповіді надається…
З-за столу підвелася якась здоровенна туша, випила склянку води й стала на авансцені.
— Товариші!..
Я пильно втупилась у нього очима. Мені здалося, що його десь бачила…
І враз пригадала:
"Ой, гадство!.. Жеребець, їй-богу, він!.."
Не чула вже, що й говорив він. Чула тільки, як б’ється в мені серце. Воно мало не вискакувало — болісно билось… Хотілось схопитися з місця, вискочити на сцену й закричати на всю залу:
— Бреше він!.. Замазує очі! Він сам розводить проституцію…
Та хотілось тільки, а насправді — сиділа зігнувшись і мало не плакала.
8 березня. Випадково сьогодні зустрілася з Настею, товаришкою по гімназії. Вона теж живе в цьому місці, приїхала сюди по весні. Розпитувала, що я роблю. Збрехала, що працюю касиршею в церобкоопі… Настя просила до неї зайти. А чи йти?.. Що між нами зараз спільного?.. (Вул. Радека, 7, кватира 3. Настя Сосновська.)
10 березня. Ой!.. Не можу писати від сміху. Ха-ха-ха!..
Тільки що приїхала від старого. (Я не помилилась; він або ж професор, або ще хто з ученого брата.) Прибула до нього рівно о восьмій, як і вмовлялися. Не встигла й постукати я, як він уже стояв на порозі й блаженно посміхався:
— А я вже чекаю вас… Будь ласка!
Спершу повечеряли. Вино трохи підігріло дідуська — став таким швидким та балакучим. Все мені компліменти підпускав… Повечерявши, перейшли до кабінету. Почав він лащитись до мене… Сміх! Ну чисто як цуцичок ото до сучечки. Я воджу його за носа: то моргну, то губами цмокну, то язика покажу… А він аж облизується, аж ірже від задоволення. Бачила я смішних, але смішнішого не доводилось. Показала йому мізинця — упав від реготу. Довго качався на канапі й аж сльозу пустив…
Заспокоївся нарешті.
— Ху-у!.. Хай тобі грець!.. Ги… ви нічого не маєте, що я тикаю?
Я дозволила.
— Дозволяєш?.. Ох ти ж, моє золотко!.. Яке ж ти гарне!..
І раптово обняв мене. Я роблено насупилась:
— А це що таке?.. Як вам не соромно!..
Бідолага аж зблід від цих слів. Заморгав винувато чоловічками:
— Пробачте!.. Більше не буду…
Мені аж жаль його стало. Я хутко обняла його й цмокнула в губи.
— Я пожартувала…
— Пожартувала?.. Серйозно пожартувала?..
— Ось цьому доказ.
Поцілувала його вдруге і посадила поруч себе. Такий поворот справи окрилив дідуська:
— Ой, хороше ж як!.. Вогнику мій!..
— Глядіть, щоб цей вогник не спалив.
— Вже спалила, вогнику.
— Уже?
— Сама бачиш… Закохався в тебе. Всі оці ночі й снилась навіть… А позавчора й не витримав, пішов навіть шукати, та не знайшов…
— Хіба?.. А сьогодні я сама прийшла. Задоволені?
— Золотко ти моє, кралечко!.. Забігай до мене щоденно… Не щоденно, а хоч двічі на тиждень… Га, моя рибонько?
— Ваша воля…
— О, о!.. Бачиш, у тебе й суконька потерта, і черевички той…
Щодалі тулився ближче до мене, гладив мені руки.
— Приїдеш, перебудеш ніч — і вільна… Потім у театри будеш ходити. Ти любиш же театр?..
— Люблю.
— От-то!.. Куди схочеш, хоч і щоденно…
Напівліг коло мене і до нестями почав мене цілувати: в уста, щоки, очі. Аж захекався. Відпочив і знову… Не зоставив, мабуть, жодної точки, де не лягли його старечі посинілі губи…
Умовились: я приїжджаю до нього щочетверга й щопонеділка. Що він далі буде зі мною робити?!?
12 березня. Весна… Нарешті весна! Вже так пригріває сонечко, що вдень стає жарко. Коло нашого парадного вже висохло, і так же хороше всюди. Весна, весна!.. А ще через місяць-два на село? До Жоржика… Може! Не можу сидіти в хаті. Тягне на вулицю, до життя, до сонця…
"Був у тебе о третій годині — не застав. Коли є в тебе зайва копійка, викупи в кравця мій костюм. Віриш — ні копійки в кишені… Стипендію одержав, повіддавав борги. А там небагато — дванадцять чи п'ятнадцять карбованців. Завтра о п'ятій забіжу — чекай…