Я це коротенько, але ви, мабуть, поспішаєте — і я не буду вас затримувати…
Через рік по одруженні в жінки народився синок і… мертвий. Я місця собі не знаходив, ледве не збожеволів. Знав: наді мною тяжить гріх батьків. На мені, на моєму поколінні окотилось усе лихо. Я тоді звернувся до лікарів по пораду. Та вони нічого певного мені не відповіли. Я з нетерпінням почав чекати другої дитини. Два роки чекав і вже гадав, що їх зовсім не буде, коли ж ні. На третьому році завагітніла жінка. Як чекав я пологів, не буду говорити. Це так важко мені зараз. Знав, що знову буде мертве… Але народилось живе. Та було б краще йому не родитись: каліка найшлась, урод. Похиріло щось із місяць і дуба дало.
По тому кинув я Харків, кинув жінку… Власне, я її не кидав. Розійшлись по-хорошому. А тепер, як самі бачите, двадцять сім років, а одружитись боюсь. Не хочеться зав’язувати віку людям. Скільки тих дівчаток трапляються, падають на мене самі — і не можу… Навіть монахом уже прозвали…
Ваня посміхнувся й зупинився. Потім узяв мене за обидві руки й промовив:
— Отаке, дорогий Владиславе Андрійовичу! У цьому й полягають оті спільні риси. Будьте сватом!..
* * *
Спав тої ночі як ніколи: довго й міцно. Навіть не снилось нічого. А як прокинувся, то першою думкою було про вчорашню розмову з Ванею. Про спільність їхніх рис…
Хороша спільність: Льоля — самка, все її життя майбутнє в дітях. А Ваня — якраз навпаки. Цікаво, як він гадає?.. Невже він гадає, що повія не може родити? Чи, може, ота чесність із собою: обоє, мовляв, рябоє? Напевно, так!
І того самого ранку я вперше замислився над своєю роллю.
Сват, ха-ха-ха!..
Ой, не можу!.. Голово ти моя, клоччям напхата!.. І навіщо я пообіцяв йому таки знайти Льолю? До чого цей клопіт? Навіщо, нарешті, мені Льоля? Що за християнство? Брат я їм, сват?!
А, пошлю все до чорта. Годі!..
Лежав так на ліжку й філософствував. Годину, дві чи, може, і три.
А чи не ревнощі це в мені заговорили? Ревнощі до Вані? Що він, а не я, витягне Льолю з отого болота? Я, що так болів за її долю, лишаюся збоку, а на моє місце стає другий…
Але він одружиться з нею. Він насправді може врятувати її. А я?.. Я навіть не знаю, чого я хочу. Просто від нічого робити. Так виходить… А дівчина з Льолі — того… Куди тій Ніні Сергіївні! За пояс заткне. Ваня не дурень, вухо парняга. Їй-богу, він молодець!..
Звичайно, я б на його місці не так би зробив: я дав би їй генеральний іспит. Я б…
Смеркало. Надворі здіймалась завірюха. Завивав тоскно вітер і бряжчав вітами береста об шибку. І думалось, мріялось…
…Приходжу ввечері додому, а вона зустрічає. В кімнаті тепло, затишно й так уже хороше. Вона зачесана гладенько, чепурненька і мила-мила… А в ліжку синок маленький ніжками дригає. Я до нього губами отак: "Аґусі!.." А він оченята примружив і беззубим ротиком: "Гі-гі!.."
Їй-право! Нічого страшного в цьому немає. Нічого неморального, неетичного. Не всім же обов'язково дружитися з доньками колишніх генералів чи сучасних панів. Хто мені заборонить?.. Ніхто! Коли ж і помилюся — можна буде і к чорту послати. Навіть можна це в умову їй поставити… Гайда на розшуки!
Я хутко схоплююся з ліжка, зодягаюсь і вибігаю на вулицю. Там сідаю в трамвай — і на 13 лінію до Нелі. Застав її дома, але про Льолю вона нічого нового не сказала. Ще вона стороною закидала, щоб я зостався підночувати. Та я, щоб відкараскатися, пообіцяв іншим разом і побіг. По дорозі враз пригадав за старигана Анатолія Федоровича.
Тю ти, чорт забери!.. Та, може ж, вона в нього живе? Це ж так можливо.
За якийсь час був уже перед великим будинком на вулиці Короленка. Піднявся сходами до його квартири й зупинився.
Як же почати розмову з ним? Як до нього під'їхати?.. А, буде як буде.
Постукав. Відчинила якась дівчина.
— Пробачте! Анатолій Федорович дома?
— Дома… Але вони зараз… постривайте хвильку!
Дівчина зникла за дверима. Згодом повернулася і винувато заблимала очицями.
— Нема Анатолія Федоровича вдома. Я помилилася…
— А ви не… той… ви часом не брешете?
Де в мене така нахабність узялася? Просто аж здивувався. Та не будь тої нахабності, я б, може, і не побачив старигана. Не встиг я й подумати, що далі говорити, як раптом з-за дверей почулося:
— Заходьте, заходьте!.. То ми пожартували.
Говорив сам старий. Я зайшов до вітальні, не скидаючи кашкета, запитав:
— Ви будете Анатолій Федорович?
— Так-так…
— Дуже приємно. А я брат Льолин… Ви знаєте таку?
Стариган ураз ізігнувся, як песик, і переступив із ноги на ногу. І таким же він здався тоді нікчемним, що хотілося плюнути йому в морду. Занінікав:
— Льолин?.. Льолю?.. Щось не пригадую.
— Як не пригадуєте?.. Жінки своєї не пригадуєте?
— Жінки?.. Ніякої жінки в мене не було… Ви, мабуть, помилилися, товаришу?..
— За кого ви мене тоді вважаєте?.. Я, здається, ще з глузду не з’їхав і рахувати вмію. Будинок № 105, кватира 11.
— Так-так… Льолю теж одну я знаю… Та чого ми стоїмо тутечки? Прошу до кабінету!..
— Дякую, мені й тут добре. Ви краще скажіть мені, де вона зараз?
— Де вона?.. Пробачте. Я хотів вас об цім запитати… Я їй трохи винен, той… Ось постривайте!
Дідусь хутко повернувся й зник у сусідніх дверях. За мить повернувся з якимись папірцями в руках.
— Будь ласка, товаришу!.. Передайте це їй. Я вас прошу!..
У моїх руках зашелестіли два червінці. Я кинув їх йому в морду й вискочив на сходи, навіть не попрощався. Що так грубо я повівся зі старим, мені не свербіло. Було навіть втішно від цього. Приємно і втішно…
Коло воріт я налетів на якусь жінку. Попрохав пробачення й запитав:
— Скажіть, хто живе в одинадцятій кватирі?
— В одинадцятій?.. А хто його знає… Говорять, що професор якийсь чи абликат.
— Не знаєте, ну й добре. Бувайте здоровенькі…
На розі озирнувся. Жінка стояла на тому ж місці і дивилася мені вслід. І чомусь мені здалося, що вона іронічно посміхається й думає:
"От псих, видко, якийсь!.."
Над цією думкою замислився:
"А чи й справді я не схожий зараз на психа? Га?.. Гасаю по місту, як неприкаяний, і шукаю вітра в полі. Слово честі, в мене не всі вдома!.. Ану, дай перевірю!"
Я повертаюсь назад і прямую до жінки. Нахабства в той вечір було — хоч відбавляй. Запитав у неї: