— Ой, не можу!.. Ви пробачте, звичайно! Мені так зараз весело!..
Тоді ж помітив я, що це вже не та, з якою допіру сидів.
"Що за чортовиння?! — майнуло мені в голові. — Чи я сплю, чи я збожеволів?.."
Одначе й подумати не було коли. Сусідка налила чарки й голосно гукнула:
— Ну, за наше знайомство!.. Влада й Аля хай живе!..
— Аля?
— Так, моє ім’я Аля.
— Дуже приємно, радий… Але скажіть мені, Алю, що все оце значить?
— Нічого не значить, пийте!
Хильнула чарчину і враз опинилася в мене на колінах.
— Ось що це значить!
Жагуче обхопила руками за шию і впилася мені в губи.
— Тепер розумієш?..
Я зрозумів: це кишло повій, і я в них за гостя. Але де ж сама Льоля? Чому її не видко?.. Власне, важко було й узнати — тіні. Одне відрізняв: штани від спідниць… У мені забилося глухо серце: Льоля, Льоля!..
Звернувся до Алі:
— Пробачте!.. А де ж ваша Льоля?
— Льоля?.. Ви хочете з нею?.. Так це в нас недовго. Льолю, ей, Льолю! — Аля пурхнула від мене й полетіла поміж столиків. Як метелик той… За хвилину до мене підсіла друга:
— Ви мене кликали?..
— Льоля?
— Так… Пробачте — Владик, здається?
— Як, і не впізнала навіть? Льолю?!
Я взяв її за руку й ніжно заглянув ув очі. І враз відсунувсь, — де й ніжність та ділась…
— Я помилився. Пробачте, будь ласка!..
— Як помилився?..
У цей час по хаті пролунав голосний жіночий регіт. Дзвінкий, задерикуватий і такий мені знайомий. Я хутко звернувся до моєї сусідки:
— Хто то сміється? Скажіть…
Замість відповіді вона повисла мені на шию й притислася всім тілом до мене.
— Хлопчику мій!..
Я намагався звільнитись, злісно запитав її:
— Ради чорта, що це все значить?..
— Ви хочете знати?
— Хочу!..
— Ви член Ельвель і не знаєте, що це?
— Ні чорта я не знаю! Гетьте! — Відштовхнув її набік і вихопився посеред кімнати. Щосили вигукнув:
— Куди я попав?.. Говоріть, а то всіх зараз перестріляю!..
Гамір раптово вщух. Тіні прикипіли до місць. Я стояв із револьвером у руці й чекав, що з цього вийде. Тоді з кутка випливла тоненька тінь і спинилась коло мене:
— Владю, ти хворий?..
— Хто ти?
— Я.
— Бачу, що ти… Але хто?
— Подумай, мо, пригадаєш? А тим часом дай сюди револьвера!
— Ніна?.. Ніна Сергіївна?!
— Ну, давай, давай револьвера!
— Навіщо він тобі? Я його сам тепер заховаю…
— Панове! — звернулась тоді Ніна до всіх. — Вогник згорів! Іспита зроблено. Давайте світло!..
Вся кімната заллялась блідо-рожевим сяйвом. До того темні тіні перетворились раптом на світлих янголів. Вони посхоплювалися з місць і тісним колом стали круг мене. В мене розбіглися очі — не знав, куди дивитися.
— Ну що?.. Правда, милий у мене хлопчик?.. Знайомтеся!
Всі навипередки ручкалися зі мною, голосно викрикували свої імена. Жінки бозсоромно зазирали в очі, а одна показала язичка. І я тоді засоромився: мені соромно було за мою гарячність з револьвером і соромно було дивитися на них. Не жінки то були, а якісь розмальовані ляльки. Не те: наївність напала якась… Іще не так: я, було, відвертався, як Ніна ніжки покаже повище колін. А тут раптом аж п'ять майже голих бабів!
Я відвів її вбік і сів на канапі.
— Ніно, Нінусю!.. Та скажи ж нарешті, що це таке?..
Ніна з розгону сіла мені на коліна й голосно засміялась:
— Це, моє золотко, Ложа Вільної Любові!..
— Ти хочеш сказати — Ложа Вільної Розпусти?..
— Ну й дурень!.. Не подобається — можеш іти!
Відвернулась від мене й замугичила оту чортову дику мелодію. Я сидів похнюпившись і спідлоба зиркав по кімнаті. Члени Ложі сиділи парами в кріслах, напівлежали на диванах. Всі безтурботно й весело реготали. Хтось півголосом затяг: "Ах ти, доля, моя доля…", — а ще хтось, піднявши келішка вгору, вигукував якийсь тост. Недалеко від мене в кутку почувся голосний поцілунок. Я мимоволі повів туди очима: хто цілувавсь — не видко було. Стирчали самі ноги, а голови прикриті були великою шаллю…
— Ну, Ніно, годі тобі дутись!..
— Я й не дуюсь.
— Пробач, мо, я погарячкував… А зараз давай поговоримо!
— Про віщо?
— Ну як "про віщо"?.. Так довго не бачилися…
Ніна повернулась до мене, стомленим поглядом глянула мені в очі:
— Ну, говори!..
— Ти не сердься, Нінусю… Але я хотів би піти відціля.
— Ну і йди…
— А ти?.. Я тільки з тобою.
— Ти цього хочеш?
— Так, я цього хочу.
— Тоді ходім!..
Ми попрощалися й пішли. Сіли на візника… Дорогою я намагався заговорити з Ніною відносно тої Ложі й не наважувався. Всю дорогу мовчали. І вже коло її будинку, як прощалися, спитався:
— Коли ж ми знову зустрінемось?
Відповіла, що коли я захочу. Хоч і щоденно… А зараз болить дуже голова й хочеться спати. Ще сказала, що до Ложі тепер не піде. Я скористався з цієї нагоди:
— Все-таки, Нінусю, дозволь запитати про неї.
— Про кого?
— Та про Ложу ж.
— А, ну її!.. В печінках вона мені сидить.
— То ти хіба давній її член?
— А відтоді… як із тобою ото посварилась.
— Ну і?..
— Ну й пішла!.. То все мої подруги.
— А мужчини хто?
— Хто? Ніхто!.. Дурні все, як оце й ти… Бувай!
Василь Минко. Беладонна
* * *
Три шляхи передо мною слалися:
Один — шукати йти Льолю. (Жаль чортової дівчини!)
Другий — іти на репетицію. (Занудився — як бога її ждав!)
Третій — Ніна призначила побачення. (Хороша ж, ідолова душа! Вогонь!)
Та Льоля хай, мабуть, підожде. Завтра вдень піду до адресового столу. Ніна?.. Да, до неї треба піти. Але ж від неї так легко не відчепишся — і спізнюсь на репетицію.
А що, як і її потягти на репетицію? Ну, понудиться трохи — їй не звикати. Правильно!
Сів на трамвай — і за п'ять хвилин був на Садовій. Ніна чекала мене у "Ведмеді". На мою пропозицію згодилась, і навіть із радістю. Терпеливо висиділа три години на репетиції — і ані пари з вуст, що набридло. Навіть задоволена була. А як поверталися додому, раптом запиталася:
— А чи не можна й мені до вашої трупи вступити?
Я відповів, що не можна, і чому саме. Вона не образилась, а тільки пожурилась:
— Який жаль!.. Нещасна я, чому я не родилась українкою?
Запитав, чому це раптом у неї так.
— Ну як же? Така краса!.. Така чудова п'єса, такі чудові пісні!.. А як іще зодягнуться в українське вбрання… Ех!
…Повертаючись від Ніни, цілком випадково зустрівся на вулиці Енгельса з Нелею. Ішов, думав про щось, як раптом чую позад себе: