Борис КОМАР
БДЖОЛИНИЙ МЕД
та ще тридцять оповідок учня четвертого класу Романа Зайчика
Повість
ПРО СЕБЕ
багато розповідати не буду. Бо що про себе розповідати?..
Живу в Києві, недалеко від заводу "Арсенал" і станції метро "Арсенальна". Будинок наш побудували, може, в найкращому місці — на височенній дніпровській кручі. З вікон видно і Дніпро, і мости через нього, і нові житлові райони на протилежному березі. Одного разу в бінокль я навіть побачив І впізнав у затоці нашого моторного човна.
Навчаюсь я в четвертому класі. Якби не математика, то мав би з усіх предметів самі п'ятірки й четвірки.
Цього року мене хотіли обрати ланковим, але через трійки з математики не обрали.
Є в мене тато, мама і менша сестра Оксана. Ось про них та ще про декого зі своїх родичів, друзів і знайомих розкажу.
Це буде цікавіше.
Спочатку розповім, який у мене
ТАТО
Працює він на відомому київському заводі "Арсенал" токарем-інструментальником — виготовляє на токарному верстаті різні, дуже складні інструменти. А ще вчиться у вечірньому політехнічному інституті.
Багатьох дивує, як тато може водночас працювати і вчитися. Мене ж це зовсім не дивує. В тата стільки сили й терпіння, що їх вистачило б, як каже мама, на двох або й на всіх трьох. Він, крім своєї роботи й навчання в інституті, ще встигає і порибалити, і з'їздити на полювання, і в театр чи на стадіон піти, і мої шкільні завдання щодня перевірити. Правда, я не раз переконував його, щоб він позбувся хоча б цього свого клопоту — перевіряти мої шкільні завдання. Адже в мене, як і в нього, немає двійок. Та він чомусь не слухається.
Однак найбільше дивує мене інше.
Що б не зробили або ще тільки надумали зробити ми з Оксаною тайкома від тата, — він неодмінно про все догадається. Чи то витягнемо зі столу й подивимося його улюблену колекцію спортивних значків, чи приміряємо на себе мисливське спорядження, чи спінінга я покручу, чи навіть коли скажу, що йду в бібліотеку, а насправді на ковзанку збираюся гайнути, він одразу:
— Я, — каже, — по ваших очах все бачу. Мене не обдурите!
І як він може все по очах бачити, коли в них нічогісінько не видно? Ми з Оксаною вже не раз одне одному заглядали в очі і в дзеркало дивилися після того, як нашкодимо. Ну й що? Очі як очі. В мене сірі в цятинку, схожі на татові, а в Оксани голубі — мамині. Тільки, якщо дивитися на світло, то зіниці і в моїх очах, і в Оксаниних так само стають маленькі-маленькі, а коли темно, то розширюються.
Ні, ми по очах нічого не могли вгадати.
Але ж тато якось одгадує!..
Ось хоча б оця історія з будильником.
До вечора я учив уроки, потім забрав Оксану з дитсадка. Сидимо дома вдвох, бо тато і мама ще не повернулися з роботи. Нудно нам стало. Пішли в татову кімнату, де він до лекцій готується. Оксана побачила на етажерці будильник і запропонувала:
— Давай подивимося, що то в ньому цокає.
— Давай, — згодився я.
Взяли будильник, відкрили кришку, глянули, а там чого тільки немає: і коліщатка, і пружинки, і гвинтики, і гачечки всілякі! А найбільше різних коліщаток із зубчиками. Ті малюсінькі, як гудзики на сорочках, ті трохи більші, а деякі немов гудзики від піджаків.
Дуже сподобався нам годинниковий механізм. Не зрозуміло було лише, чому не всі коліщатка в ньому крутяться.
— Може, їх треба підштовхнути і вони тоді закрутяться? — міркувала вголос Оксана.
— Зараз спробую, — сказав я і взяв із татового столу ручку-самописку.
— Краще давай я спробую, а то ти ще поламаєш, — заперечила Оксана. — Уже он поламав мого заводного ведмедика.
— І зовсім його ніхто не ламав! — образився я. — То в ньому пружина лопнула.
— Все одно я перша попробую. Це ж не ти таке придумав, — наполягала на своєму Оксана.
Я не захотів сперечатися, віддав їй ручку. Вона ткнула пером в одне коліщатко, в друге, але вони — ні з місця.
— Бач, сказав же, що в тебе нічого не вийде, — дорікнув я Оксані і забрав у неї ручку.
Але тільки-но я доторкнувся до нерухомих коліщаток, як і ті, що раніше крутилися, зупинились. І перо на ручці погнулося.
Що тільки ми робили після цього! І дмухали на коліщатка, і повертали будильник у різні боки, і трусили ним — не допомогло. Тоді закрили кришку й поставили будильник на місце: нехай тато подумає, що він сам зіпсувався.
Аж ось двері — рип. Тато повернувся з роботи.
Кинулись ми до нього, забрали з рук чемоданчик, допомогли розшнурувати черевики, подали капці. А він дивується:
— Щось ви сьогодні дуже добренькі та уважні. Мабуть, уже нашкодили? Дивіться мені!..
Принишкли ми з Оксаною, очі поопускали, щоб тато, коли він таки справді в них щось бачить, цього разу нічого не помітив.
Але тато й не придивлявся до наших очей, а пішов у свою кімнату, де лежала на столі ручка з погнутим пером і стояв на етажерці зіпсований будильник.
— Давай втечемо, — шепнула мені Оксана.
— Підожди, може, ще й не взнає, а як утечемо, тоді одразу догадається.
— Ну, ти як хочеш, а я втікаю, — сказала Оксана і рушила до дверей.
Мені не хотілося залишатися самому, і я — за нею.
— Ви куди? — запитав тато. — Не встиг порога переступити, а ви уже з дому? — Раптом: — О, а чого це будильник зупинився? І ручку зі столу хтось брав!
Цими словами він ніби цвяхами поприбивав нас до підлоги. Зупинилися ми — і ні туди ні сюди. Голови посхиляли, мовчимо.
— Ага, он воно що… Казав, не чіпайте нічого в моїй кімнаті, — не послухали. Доведеться тепер замикати її на ключ…
Нам дуже не хотілося, щоб тато замикав кімнату, і ми дали чесне слово ніколи більше не чіпати без дозволу його речей. Він, звичайно, повірив нам і кімнату свою не замикав.
Та не про це я хотів сказати…
Ну, як все-таки тато, що б ми з Оксаною не зробили тайкома від нього або ще тільки надумали зробити, — одразу про все догадується?..
МАМА
працює в поліклініці заводу "Арсенал" лікарем-окулістом. Щоб ви знали, яка вона, розповім про квіти і про цукерки.
Спочатку про квіти…
Це було, коли ми ще жили у маминих батьків на околиці Києва.
Крім невеликого будинку, в дідуся й бабусі є маленький сад і городик, на якому вони вирощують для себе різну зелень — цибулю, часник, редиску, салат, петрушку, кріп, сельдерей…