Бавдоліно мріяв. Абдул не має надії колись побачити свою невідому принцесу, казав він собі. Щасливий він! Гірша моя мука, бо нема сумніву, що раніше чи пізніше я побачу свою кохану, мені не випало щастя ніколи її не бачити, зате випало лихо знати, хто вона і яка. Та якщо Абдул знаходить розраду в тому, що оповідає нам про свої муки, чому б не знайти розраду й мені, оповідаючи про свої страждання їй? Іншими словами, Бавдоліно відчув, що зможе приборкати трепет свого серця, лиш описуючи свої почуття, і шкода, що предмет його кохання ніколи не спізнає цих скарбів його ніжності. Отже, пізно вночі, коли Поет заснув, Бавдоліно почав писати:
"Сяє зоря над полюсом, а місяць розцвічує ніч. Та єдина є в мене провідна зоря, і коли, розігнавши пітьму, зійде вона зі сходу, розум мій забуде темряву страждання. Ти — моя зірка, що несе світло, проганяючи ніч, і без тебе навіть світло є морок, а з тобою навіть ніч — чудове сяйво".
І далі:
"Коли голодний я, лиш ти наситиш мене; коли я спраглий, лиш ти даси мені напитись. Та що я кажу? Ти лиш підкріпляєш, та не насичуєш. Ніколи я не наситився тобою, й ніколи не насичусь…"
І ще:
"Лагідність твоя така велика, така подиву гідна твоя постійність, і тон голосу твого такий незбагненний, а врода твоя й чар увінчують тебе так, що марно намагатись виразити їх словами. Хай сильніш розгориться вогонь, який нас пожирає, хай буде йому нова пожива; і що більше він сокритий, то сильніш нехай спалахує, обманюючи заздрісних і підступних, й ніхто ніколи не знатиме, хто з нас двох кохає дужче; нехай завжди між: нами точиться чудовий поєдинок, у якому перемагатимемо обоє…"
Були то прекрасні листи, і перечитуючи їх, Бавдоліно тремтів, а істота, яка вміла надихати на такі палкі почуття, захоплювала його щораз більше. У певну мить він більше не міг змиритися з тим, що не знає, як би відгукнулася Беатриса на ніжне це насильство, і вирішив спонукати її до відповіді. Тому, намагаючись наслідувати її почерк, він написав собі:
"О, кохання, що здіймається з глибин серця, що пахучіше від усіх пахощів, та, що є тілом твоїм і душею, спраглим квітам юності твоєї бажає свіжості вічного щастя… Тобі, радісна моя надіє, віддаю свою віру, і віддано офірую саму себе, поки я жива…"
"Ох, — тут же відписав їй він, — бувай мені здорова, бо у тобі моє добро, у тобі надія моя і спочинок. Не встигну прокинутись, як душа моя віднайде тебе у своїй опіці…"
А вона палко відповідала:
"З тієї першої миті, коли ми стрілися, лиш до тебе тягнулась я, і тягнучись, бажала тебе, а бажаючи, знаходила тебе, знаходячи — кохала, кохаючи — жадала, жадаючи, вознесла тебе у своєму серці понад усе… і меду твого скуштувала… Здоровлю тебе, моє серце, тіло моє і єдина моя радосте…"
Листування це тривало кілька місяців і спершу дало полегшу змученій Бавдоліновій душі, потім він сповнився безмежною радістю, а врешті — чимось на кшталт полум'яних гордощів, бо закоханий раніше навіть не уявляв собі, що кохана може так його кохати. Як усі закохані, Бавдоліно став марнославним, і, як усі закохані, писав, що хоче ревно берегти разом з коханою спільну таємницю, але водночас вимагав, щоб цілий світ знав про його щастя, щоб чудувався безмежною чарівливістю тієї, що його кохала.
Тож якось він показав це листування друзям. Від конкретної відповіді про те, яким чином і між ким воно точилося, він ухилився. Він не збрехав їм, а навіть сказав, що листи ці він показує саме тому, що вони породжені його уявою. Але двоє його друзів подумали, що саме в цьому єдиному випадку він їх обманює, і тому ще більше заздрили його долі. Абдул у глибині свого серця приписав ці листи своїй принцесі і не знаходив собі місця, немов одержав їх саме він. Поет, який вдавав, буцімто не надає значення цій літературній грі (але тим часом у глибині свого серця гризся тим, що то не він написав ці чудові листи, які дали поштовх ще чудовішим відповідям), не маючи в кого закохатися, закохався в самі ці листи — що, як з усмішкою зауважив Никита, зовсім не дивно, адже замолоду ми схильні закохуватися в кохання.
Сподіваючись, мабуть, почерпнути з них натхнення для мотивів своїх пісень, Абдул ретельно переписав листи, щоб перечитати їх собі вночі в абатстві Святого Віктора. Аж одного дня помітив, що хтось викрав їх у нього, і злякався, що якийсь розпусний канонік, пробігши по них вночі хтивим поглядом, кинув їх поміж тисячі рукописів, які зберігалися в абатстві. Бавдоліна кинуло у дрож, він замкнув своє листування у скрині й відтоді не написав більше жодного листа, щоб не скомпрометувати своєї співбесідниці.
Одначе він мусив дати вихід своєму сум'яттю сімнадцятилітнього хлопця, тому взявся писати вірші. Якщо в листах він говорив про найчистіше своє кохання, у цих творах він вправлявся в корчемному віршуванні — такими віршами тодішні клірики прославляли своє розпусне й легковажне життя, не без певного меланхолійного жалю за змарнованими роками.
Бажаючи дати Никиті доказ свого хисту, він задекламував кілька піввіршів:
Feror ego veluti — sine nauta navis,
utper vias aeris — vagafertur avis…
Quidquit Venus imperat — labor est suavis,
quae nunquam in cordibus — habitat ignavis.
Помітивши, що Никита погано розуміє латину, він приблизно переклав це йому: "Блукаю, мов корабель без стерничого, мов птах, що літає небесами… Та який це труд солодкий — підкорятись наказам Венери, незнаний він душам ницим…"
Коли Бавдоліно показав ці та інші вірші Поетові, той спалахнув заздрощами й соромом: заплакавши, він визнав, що посуха спустошила йому уяву; проклинаючи своє безсилля, він волав, що волів би позбутися чоловічої снаги, аніж виявитись таким нездатним виразити те, що він відчуває у глибині душі — а це було достеменно те саме, що так добре виразив Бавдоліно, і він навіть замислювався, чи не читає той йому в серці. А тоді зауважив: як би пишався його батько, якби дізнався, що він складає такі чудові вірші, бо ж раніше чи пізніше йому доведеться якось виправдати перед родиною і світом своє прізвисько, яке все ще лестило йому, але примушувало його почуватися poeta gloriosus,[82] хвальком, який присвоює собі звання, яке йому не належить.